malyj_gorgan: (Default)
[personal profile] malyj_gorgan
(попередній розділ)
Та зима була до Видорш гола, а вид Видорш стала дуже западна. Люде говорили, шо єк так далі будет сунути кождої днини пластовец, єк він сунув вид Видорш, то зима увалит по самі церковні вікна.

За маржинов, куда йшла зимами, то лиш корита було видко. А маржини ни видко було из зимий. Без лопати й оден заранок ни мож було подавати маржині їсти коло оплота. Треба було водно промітувати сіна в оплотах вид зимий тай терти давани маржині, хотівше, аби маржина сіно ни замішувала у зими.
Дерева аж си розчєхали вид зими. Пласти фої аж угиналиси до самої земні, стогнучі пид завалними зимами. Сонце мало коли визерало з-поза чьорних, тєжких хмар. Синєвов держєло надворі. Про то, шо падала велика зима, однако лютило. Вода у кєрницях у видтє стиналаси вид морозів.
Мушшіне ходили по надвірю у рукавицях й розкочєних шєпках. А чєлєдь, то таки мало коли й показуваласи з хатий надвір. Сиділи коло прєдіня кужелів. А хто попрєв и позолив у Пилипивку прєжі, то тепер їх звивав у клубки.
Понадвірю годі було робити йкус роботу через зими. Ціла днина проходила лиш на кутаню маржини. Навіть й дідо, хоть єк любив стрілецтво, то тепер поменче бігав на него. Бірше сидів у хаті за коменом на печі, бо через старість ни зудалував совпати такими зимами западними за звіринов. А він, бувало, лиш зими глипів. Але тепер дотєкло йиму її. Бувало, єк наставала Божя зима, то він тогди мало си коло хати крутив, бо стрілецтво – то була йиго душя.
З кресом на плечьох, бувало, цілу зиму визимуєтси лісами. Біда знаєт, куди він нипав. Скрізь шив. Усі ліси мірєв своїми ногами уздовж й упоперек по кілька разів на зиму. Скрізь ходив, де лиш потємив звірину. Єк флуд, пер за дичінов. Перед ним ніколи ни була загорожена Божя загорода на звір. Завжде стоєла отвором навстежір. Він умів видіти звірину й у найтемнішшим лісі. Знав її заходи, виходи, перескічьки й стоїшшя. Таке мав на ню шєстє, шо нігде си ни могла з-перед йиго ока сховати. Майже ніколи ни вертавси из стрілецтва голіручь. Тай охоту мав він страшну до креса. Бувало, сидів нираз на засідці такий голоден, шо світа ни видів, але ни пишов из засідки, поків ни убив то, на шо був пидсів.
Він ніколи зодновати пусто днину ни любив. Водно вишукував собі икус роботу: єк ни йшов з кресом у ліс, то боднарив. Робив кушки, кісєта. Тесличєв піківні корита. Точів на ручьній токарнецци пид стелинов миски, ракви. А навіть був прибаг такий ручьний жорен до меліня, доснагу на тот скрій, шо водєний млин: з пальковим колесом, цівами. Він навіть у скрипку навчівси трохє йграти. А флоєру, то так любив, шо казав, аби йиму флоєра играла й тогди, єк мут нести йиго до гробу. Був він перший косарь. Добрий стельмах. Чьорний робак був, єк припадав до єкоїс роботи. Своїми руками з лісів повироб’єв він кішниці. Нираз так тєжко гарував на ґаздівстві, єк вів у єрмі, але то все у баби нічьо ни значіло, бо він ни слухав її розказу. Ни йшов за її поводом. Він мав завжде чєс узимі на стрілецтво. Уліті мав коли посидіти в пасіці коло бжів тай мав чєс пустопаш потроєрати на рибу, але з бабов посидіти в хаті, шош си порадити й поговорити над ґаздівством так, єк то роб’єт инчі ґазди, то на це він ніколи ни мав чєсу й охоти. Єк уна йиго кликала на пораду ид собі, то він тогди вічьно ни мав коли. Водно кудас си квапив. Викручювавси вид неї завжде йковс квапнов роботов або важним ходом. Ни мав охоти з нев сидіти в хаті й торкотіти над ґаздівков. Сидів из нев лиш дес у рєди-годи, й то тогди, єк був доброї волі або ни мав йкоїс инчеї роботи. Та тогди, коли вна не торкотіла одно й то само, шо завжде.
Він ніколи ни любив крутитиси в хаті коло чєліди, так єк то инчі мушшіне крутєтси, шо й води унесут у хату за жінку. Унесут трісок, дров. Позамітают у хаті. Узимі покутают за жінку усе по надвірю й у хаті (бо инчеї роботи ни мают) так, шо лиш готову їду покладут опередь жінки на стів тай шє її пишно запросити мусєт: «Йдико, біднице, їсти, бо варя вистивает».
Ґаздиня за тот чєс, шо чьоловік за ню кутаєтси, пазит борше инчу роботу на ґаздівстві. Ни закольохандрюєтси ні з прєдінєм, ні з шитєм та латанєм старого дрантя, ні з тканєм. А нираз, то таки шє й припочінет собі жінка з-позадь доброї долі: полежит трошки у днину за коменом на теплій печі. Маєт чєс й у робітну днину посидіти, пообіськатиси з другов чєлідьов тай шош ниодно поговорити, про шош си довідати, завести пусті бесіди, бо за ню кутанє кутаєт чьоловік. Маєт навіть шо витак й своєму чьоловікови поповістувати. Из-за доброї долі жінка май довше рано й долежит, бо ватру накласти тай горшки уставити у пічь з варев, аби си варили, устаєт чьоловік. Из-за доброго чьоловіка жінка ни схопєєтси борше, наколи зорі. Ни біжит надвір шє до днини кутати маржину тай давати свиням, бо це все зробит за ню добра доля. Из таким ґаздов ни сушит собі голов жінка из слугами по надвірю, бо це все доцотyет добрий ґазда сам.
Дідо був инчеї натури. Ни був пецух. Ни любив зрода кутати чілідинске кутанє. Ни мав ніколи чєсу коло баби сидіти у хаті. Тимунь баба йиго ни любила. Ни мала за ґазду, хоть він водно так крутив свойов головов, шо їх маєтчік из маленького борзо побиршевси на великий. Ріс, єк причіна ростет. Усі люде завистували їм. Дивувалиси, єк дідо такого маєтку великого доробивси? Усіляко міркували про дідово богацтво. Одні проговорювали, шо, може, він крадет, лиш так дехіро, шо годі покіптити. Говиркували, шо, може, сам й ни ходит красти, але нишьком держит из злодіями руку так, єк то ниодні богачі роб’єт, шо пpo людске око ніби уїдают на злодіїв, біду зводєт, а потихонько помогают злодіям красти, бо переховуют злодійшіну у себе. Помогают перепродувати, бо на ні ніхто ниназдогадь. Деж би си такий порєдний ґазда держєв злодійшєнов? Це ніхто ни смів и подумати, а тим чєсом нираз лучєлоси, шо богачі помогали укривати злодійшєну тай богатіли нев, беручі собі добрий пай за свою прислугу. Инчі люде знов говорили, шо він був «ни піший» -мав помичьника до маєтку –«Хлопця изчєз би».
А баба свої піла. Била, єк у забій, шо дідо ни ґазда – друциrа пустий. Нічьо би їй ни поміг у хаті, шо значіт за маково зерно. У хатнім кутаню раз руков нічьо ни хочєт за ню помочі. Голосила, нарікаючі перед усіма на діда, шо уна пропадаєт, вічьно сама за кождісеньким журічіси та скрізь гуждинаючі собов. А друциґа пустий лиш из кресиком лісами играєт узимі. А уліті из вудков минали йиму дни.
Богато чєсу сходило йиму уліті в пасіці, бо мав він ситу пасіку. Йшла йиму руков. Бербеницями меду брав вид бжів. Бігував нираз він и за стругами та за головатицями утинував аж у головиці Білоі й Чьорноі ріки. Ни турав на то, шо делеко, бо вітів зносив бисагами сушеної риби.
Уліті за мід, а узимі из стрілецтва торгував, бувало, він торонку суму. Ліпшу в сто раз, єк тот, шо курів лиш коло жінки тай торгував її лиш за волики та коровки.
Але у баби, то все було нипочьому, бо він завше лиш своїм возом грав тай проклєто був упертий и ниподанчьливий. Бабі си здавало, шо то лиш уна з вуйком тай вуйнов степенила усу ґаздівку, за усим си журила тай гризла. Їй си чюло, шо то лиш на її плечьох лежит ціле ґаздівство. Виділоси їй, шо то лиш її голов вічьно схла у ґаздівстві за усим, а ни дідова.
«Маю шєстє на сина, шо си ни удав у старого», – говорила майже кождому баба, –«бо єк би си був, ни дай то Боже, удав у него, то почьорніли бих обі з нивістков, тількі маєтки оброб’єючі. Пропали бих на тільким ґаздівстві.
Тай таки добре, діправди, видколи вуйко оженивси, то бабі полекшело, бо він був пецовий чьоловік. Любив ґаздівство, тай любив си крутити у хаті коло чєліди.
Аж из-за вуйка баба уздрїла світа. Й припочіла, тай нираз вирваласи з хати мижи люде.
Уна насвіті була иззідовита до роботи. Водно вишукувала икус роботу. Бувало, наколи лиш попидпрєтуєт у восени городнину з городів, то видразу си брали обі з вуйнов до чілідинскої роботи в хаті: прєли кужелі, мотали прєжі. Золили, прали й сушили прєжі. Розберали та звивали прєжі у клубки. Сновали полотна. Ткали сукна, ліжники. Доводили обі, шо лиш було потрібно на сардаки, гачі, онучі, на запаски та сорочьки. Снурили опинки й запаски. Спускали снури й плели їх на сардаки. Прото, на ґаздівстві є вічьно робота. Добру ґаздиню смерть би ніколи ни застала, пусто сидічі. А з осени, доків си гудуе погyдівні свині, то ґаздиня маєт великий устанчь. Ни мат припочівку.
Вуйко помогав чєліди майже ув усим хатнім кутаню. Давав свиням, лупив буришку, тівк й клав у пічь буришіники. А кромі того обходив сам маржину й кутав усе надвірне кутанє: доїв зарань-вечєр корови, давав їсти й поїв у хлівах в одну міру маліг, дозерав вівці на окочіню, давав маржині заранки, наденки й вечєрі на поли коло оплотів, плечіма носив климаки сіна маржині на нічліги, робив воду у коритах, головицях и керницях. Він ні на кого ни спускавси в обході з маржинов. Ни вірив слугам тай служницям, бо казав, шо чюжими руками лиш добре грань замітати, а ни на ні спускати кутанє худоби, бо худоба – то ґаздівский маєток.
Він при даваню сіна так виважєв пласти, аби ни передати сіна маржині, але однако аби й замало ни було. Хотів, аби маржина доїдала. Ни любив навесні громадити за маржинов на даванях потолочі. Тимунь й ни гатив през верх сіном.
Обшєдком гудував сіно, хоть би єк було тєкало йиму йиго на маржину, бо у зимі сіно си ни родит. Кожде стебло сіна дороге. Однако в него навесні виходила маржина из зимівлі така гладка, єк слимбуші. Крашше в него си визимовувала маржина, єк ни в одного сходила восени з полонинскої паші.
Він ніколи ни мав у хід полонинский ні вид кого ні устиду, ні гани, шо маржина у него лихо визимувана. Ни лупилоси лице йиму за ню устидом опередь людьми. Пизначьно було, шо коло тої маржини ходив сам ґазда, й то добрий, а ни замлілєк.
На Танасія, взимі, вуйко перезерав оплоти из сінами, кілько вигудувано сіна. Цес рахунок робив він тимунь, бо, післідь рахунку неділь, Танасія припадаєт єкраз середь зими. Кілько є неділь зими вид Дмитрія до Танасія, тілько вид Танасія до Юрія. Ці троє свєт нипоходючі, припадают водно ув одну пору року. На Танасія міркував разом з бабов, ци тєкнет йиму сіна на маржинку аж до Юрія.
Гризлиси дуже тим обоє, бо хто годен зміркувати Божу силу? Нікго ни годен избагнути наперед, йка за рана тай за погідна будет весна? Ни мож було знати, єк за борзо тєнетси корінь у Земни навесні? Годі було угадати, ци швидко, ци пізно євитси пашя по Благовішшіню на маржинку? Це все їх гризло й обходило, бо єк нискоро єв’єласи пашя по Благовішшіню, то тої весни тpеба давати сіна шє икийс чєс и по Юрію. Найгірше вибераєтси з оплотів сіно, єк мнєсниц є лиш сім неділь. Сімка погано тратит сіно. Витегаєт из даванєм сіна маржині шє довго по Юрію.
Єк си траф’єет, шо весна припизнюєтси, а до того шє й студена, то тої весни треба дати сіна маржині шє й в хід полонинский.
Таких весний ни одни ґазди через сіно, аби ни стратити маржинку, падали по вуха у мізерію. А було й так, шо обрубували її в лісах, аби там її звір виїла, бо з жвлю ни бізували її ані різати, ані на її муку си дівити, єк уна си карает у голоді. А купця ни було на маржину, тай задармо годі було її трутити. Воліла виздихати.
Нидурно говорили старовіцкі люде, шо: «Ни загубиш маржину зимі, до Юрія, лиш по Юрію, навесні, єк ни тєкнет сіна».
Тимунь, хто видит на Танасія, шо вигудував бірше єк половицу сіна з оплотив, то повинен йиго иззагоді собі докупити, поків сіно шє ни дуже подорожіло, аби тєкло йиму маржинку дозимувати. Бо пид весну, звичєйно, годі си йиго докупити.

(наступний розділ)

Profile

malyj_gorgan: (Default)
malyj_gorgan

July 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 21st, 2017 10:30 pm
Powered by Dreamwidth Studios