З першим запитанням я думаю якраз навпаки: особисто я найчастіше нікого ображати не хочу, тому в особистому спілкуванні якісь теми вважаю доцільним оминати. Незалежно від того, чи це group identity речі, чи питання рівня того, чи вважати Моцарта попсою. Якщо я знаю, що конкретні речі конкретну людину образять, а я не хочу про це сперечатися, то я цю тему омину. Але мовчати про якісь речі лише тому, що воно когось може образити -- нереально, в наш час, що би ти не сказав, можна знайти когось, хто від цього заробить моральну травму на все життя. Тому кожен з нас шукає якийсь оптимум, ти це робиш так само, як хтось інший. До твого останнього питання: воно ж стосується і місць чи компаній. На офіційних подіях в церкві я не розповідаю вголос усе, що я думаю про організовану релігію, а в компанії класичних сан францисканців не піднімаю тему сексуальних збочень. Це ж цілком природньо, коли мене дратує щось, нормальне для інших, а інших -- щось, нормальне для мене. Це не те, що природньо, це прекрасно і потрібно, diversity в хорошому смислі. Але якщо в достатньо diverse суспільстві не казати ніде і ніколи речей, які когось можуть образити, сказані в лице, то ну його нафіг, таке суспільство. Ну, я так думаю (ц)
Закінчу тим, що (а) ця моя думка піддається рекурсії, тобто, хтось може думати і не так, і ми можемо прекрасно уживатися за межами тих тем, де ми не погоджуємся. І що (б) звичайно, у всього є межа, просто вона проходить не по лінії особистих образ: казати вголос що Х є збоченням,-- ОК, а казати, що за Х треба побивати каменями,-- ні.