трохи філософствування

Тут у Хуана Ґанді пару постів тому було про те, що, от, одно література, а друге макулатура, смисл тратити життя на друге. Я оце задумався: я в літеартурі не надто розбираюся, читаю найчастіше що попало, а деколи і щось мудріше, але без системи і особливого смаку. Може, я пропаща людина?
Але подумалася аналогія: я вважаю що, на відміну від літератури, в музиці я трошки таки розбираюся. (Це, звичайно, імхо плюс формальні ознаки, але з літературою нема і того.) Так от, в музиці ж теж є різні стилі, рівні і ступені. Є великі композитори і штампувальники фонової музики, є симфонічні окрестри, є джаз, є попса, є лабухи на весіллях, і є ми з кумом і гітарою після пари фляшок.
Так от, в музиці всі рівні і стилі -- потрібні. Вони доповнюють одне одного. Слухати лише Стравінського, Шнітке і Ноно, обминаючи інших... звичайно, можна, але смисл? Знав я одну пару з Чікаго, які мені зверхньо так обзивали Моцарта попсою, але, хоч вони і уміли щось таке злабати дуетом гітара-скрипка, але досить так собі. А люди, які насправді щось петрають в музиці, віддають належне усім, від Баха до вуличного музики. (Ми з кумом тут, на всякий випадок, помовчимо.) Не можна слухати "лише класику", уникаючи іншого -- ти і купу хорошого не почуєш, і класику, хоч б'юся об заклад, сприймеш гірше, ніж той, хто вчора співав "Цвіте Терен" і слухав джаз, зранку снідав під Ганз анд Роузес, по дорозі з роботи врубав диско, а зараз поряд з тобою слухає Бранденбурзький концерт номер чотири.
А, так це я до чого: а чи обмеження себе в літературі лише до "Літератури" не є такою ж помилкою, як обмеження себе в музиці лише "класикою" і модерн джазом?

P.S. Помилка "літеартура" в першому абзаці ненавмисна, але не випралятиму, прикольно вийшло.