![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
malyj_gorganВирішив відкрити нову рубрику: публікуватиму розділ за розділом книжку Петра Шекерика-Доникова "Дідо Иванчик". Книжка написана справжньою гуцульською мовою і про справжнє гуцульське життя XIX століття. Ну і просто дуже цікава. В мережі вона є, але для тих, хто не хоче читати все зразу, або продиратися через PDF -- вам до мене. Ще одна причина читати тут: для негуцулів тут буде багато незнайомих слів, так що, якщо що, питайте, я буду, по мірі можливості, відповідати. Або, якщо самі знаєте яке хитре слово, пишіть в коменти. Плюс, можна обговорити цікаві моменти і поділитися враженнями. (Признаюся, на ідею викладати книжку потрохи мене надихнули викладені таким чином кілька років тому щоденники Шевченка.)
Текст буде майже весь під катом, лише перший абзац доступний просто так. Картинок не буде, ілюстрації там ліві. Всі пости з текстом будуть доступні за теґом "дідо Иванчік". Отже, починаємо:
Петро Шекерик-Доників.
Дідо Иванчік
1940, Жаб'є (зараз Верховина), Карпати
У дєді з рєду дітий я двайціть и чєтвертий. А мижи живими дітми одинайцітий и найменчий, але ни випорток, бо післідь мене було ишє шестеро діточьок, лиш уни маленькими вивмерали.
Ріс я пестуном у хаті, прото найменчя дитина у старині. Розвезений, шо най Бог боронит. Вара було шо ми ирчі. Бувало, скоро на мнє лиш шош трошки посиров'єт, то ого — я з хати порс тай просто до діда, маминого дєді. Добре, шо дорогу знав до діда, то ж страху ми ни було. Нираз малим хлопцем тікав до діда й без портєниц, скоро лиш ми та бига прийдет. Ніхто би був мнє ни спер.
Дєдикові хати, статочьні збудованя, були побудовані у занодзі мижи ґрунями й лісами над бистро шумнючьов річьков.
За річьков, наопередь самих викон, пид лісом тетеріла стримка, стряпава скала. Вид тої скали, поплямленої сивавими лішірями та порослої паршивими краками, покритої місцями зеленковатим мохом, було мині вічьно лєчьно. Найгірше було мині лєчьно вид печіри у тій скалі, бо та печіра хоть нивеличька, то була пудна.
Дєдик приказував, шо у тій печірі сидит Дониково сукровишє на заклєтих скарбах, бо колис він продав за ні чьортови свою жінку, а тепер за покуту мусит їх там сокотити до суду віка.
Бувало, нираз, єк звівалиси буйні вітри й смутно співали тужним шумом у лісі верх скали, то мині си причювало, шо у тій печері «він», изчєз би, пигичіт у скрипку до співанок галасливим вітрам. Иноді навіть здавалоси мині, шо у тот раз, єк из ліса верх скали дражнилоси зо мнов первовічьне смеречє, намахуючі на мене, єк медвідь лабами, хєхлатими пластами фої, Дониково сукровишє висувало свою тонку, єк павутина, руку криз листє на корчіку опередь печіри й, потєвуючі палцем, гyлило мене д'собі у печіру. Вид того лєковишя мині пуду давало. Я викручювавси й, ґвавтуючі на всий рот, втікав у xaтy без потємку.
Вид дєдикових хатий було видко лиш на тоту скалу тай на ліс верх неї. У тій зашепетині вигледало так, єк у полібичьку, шо з него нікуда инде ни видко, лиш у небо, тимунь коло дєдикових хатий було мині скучьно. У Пилипівку загрівало сонце у ту задолину аж д'вечіру, тай то лиш на годинку, так єк би оком кліпнуло. А взимі вид води тєгла така лють, шо аж иноді морозом таки кришило. Око в'єло вид студени.
А було пидбічі вид дєдикових хатий лиш трошки д'горі на ґpyник Савківку, то відтів уже було видко понад Білу Річьку, аж на полонину Скупову. Було видко на Люпайлівскій Кичірі, коло Семнєнівскої буковини на прислопатині в садах великі будинки пид високими побоями. То був дідів осидок. Из Савківки йиго було так добре видко, єк би лежєв на долони опередь самих ичь.
До потока Гранчіного мож було ити до діда кінцков дорогов понад річьков, але туда рідко коли я ишов, бо була паськудна дорога. Камінє, грузи та проміси, а в посуху порохє. Туда йти куражило мене лиш ковбірє у бистрій річьці, бо нираз виплюскувавси я в нім, єк струг.
Найбірше ходив я до діда царинками понад річьков. На царинках игравси вітер чічками. Колисав їх головами. Трави скобитали босі ноги, смієлиси д'мині, єк я стрілов летів до діда у гості.
На цій дорозі лиш одна ми запута була – старовіцкі Доникові хати. Уни були кладені из дерева, рубаного на тім самім місци, де покладені хати. Вид цих порожних хатий, покладених из коленого протіся у вугли, з маленькими виконцями, затканими заткавницями, з плюским дахом, наваленим камінєм, та имленим в ужвиці, тай из великим черсаком опередь хорім, нитрошки наївси я пудного страху, пробігаючі у вечєріх попри ні. Я мав страх, бо всі люде говорили, шо в цих порожних хатах сидит «тот», изчєз би, тай пужієт людий. Нираз изшіб я нігті из пальців на ногах, пробігаючі, єк буря, попри ні.
(продовження)
Текст буде майже весь під катом, лише перший абзац доступний просто так. Картинок не буде, ілюстрації там ліві. Всі пости з текстом будуть доступні за теґом "дідо Иванчік". Отже, починаємо:
Петро Шекерик-Доників.
Дідо Иванчік
1940, Жаб'є (зараз Верховина), Карпати
У дєді з рєду дітий я двайціть и чєтвертий. А мижи живими дітми одинайцітий и найменчий, але ни випорток, бо післідь мене було ишє шестеро діточьок, лиш уни маленькими вивмерали.
Ріс я пестуном у хаті, прото найменчя дитина у старині. Розвезений, шо най Бог боронит. Вара було шо ми ирчі. Бувало, скоро на мнє лиш шош трошки посиров'єт, то ого — я з хати порс тай просто до діда, маминого дєді. Добре, шо дорогу знав до діда, то ж страху ми ни було. Нираз малим хлопцем тікав до діда й без портєниц, скоро лиш ми та бига прийдет. Ніхто би був мнє ни спер.
Дєдикові хати, статочьні збудованя, були побудовані у занодзі мижи ґрунями й лісами над бистро шумнючьов річьков.
За річьков, наопередь самих викон, пид лісом тетеріла стримка, стряпава скала. Вид тої скали, поплямленої сивавими лішірями та порослої паршивими краками, покритої місцями зеленковатим мохом, було мині вічьно лєчьно. Найгірше було мині лєчьно вид печіри у тій скалі, бо та печіра хоть нивеличька, то була пудна.
Дєдик приказував, шо у тій печірі сидит Дониково сукровишє на заклєтих скарбах, бо колис він продав за ні чьортови свою жінку, а тепер за покуту мусит їх там сокотити до суду віка.
Бувало, нираз, єк звівалиси буйні вітри й смутно співали тужним шумом у лісі верх скали, то мині си причювало, шо у тій печері «він», изчєз би, пигичіт у скрипку до співанок галасливим вітрам. Иноді навіть здавалоси мині, шо у тот раз, єк из ліса верх скали дражнилоси зо мнов первовічьне смеречє, намахуючі на мене, єк медвідь лабами, хєхлатими пластами фої, Дониково сукровишє висувало свою тонку, єк павутина, руку криз листє на корчіку опередь печіри й, потєвуючі палцем, гyлило мене д'собі у печіру. Вид того лєковишя мині пуду давало. Я викручювавси й, ґвавтуючі на всий рот, втікав у xaтy без потємку.
Вид дєдикових хатий було видко лиш на тоту скалу тай на ліс верх неї. У тій зашепетині вигледало так, єк у полібичьку, шо з него нікуда инде ни видко, лиш у небо, тимунь коло дєдикових хатий було мині скучьно. У Пилипівку загрівало сонце у ту задолину аж д'вечіру, тай то лиш на годинку, так єк би оком кліпнуло. А взимі вид води тєгла така лють, шо аж иноді морозом таки кришило. Око в'єло вид студени.
А було пидбічі вид дєдикових хатий лиш трошки д'горі на ґpyник Савківку, то відтів уже було видко понад Білу Річьку, аж на полонину Скупову. Було видко на Люпайлівскій Кичірі, коло Семнєнівскої буковини на прислопатині в садах великі будинки пид високими побоями. То був дідів осидок. Из Савківки йиго було так добре видко, єк би лежєв на долони опередь самих ичь.
До потока Гранчіного мож було ити до діда кінцков дорогов понад річьков, але туда рідко коли я ишов, бо була паськудна дорога. Камінє, грузи та проміси, а в посуху порохє. Туда йти куражило мене лиш ковбірє у бистрій річьці, бо нираз виплюскувавси я в нім, єк струг.
Найбірше ходив я до діда царинками понад річьков. На царинках игравси вітер чічками. Колисав їх головами. Трави скобитали босі ноги, смієлиси д'мині, єк я стрілов летів до діда у гості.
На цій дорозі лиш одна ми запута була – старовіцкі Доникові хати. Уни були кладені из дерева, рубаного на тім самім місци, де покладені хати. Вид цих порожних хатий, покладених из коленого протіся у вугли, з маленькими виконцями, затканими заткавницями, з плюским дахом, наваленим камінєм, та имленим в ужвиці, тай из великим черсаком опередь хорім, нитрошки наївси я пудного страху, пробігаючі у вечєріх попри ні. Я мав страх, бо всі люде говорили, шо в цих порожних хатах сидит «тот», изчєз би, тай пужієт людий. Нираз изшіб я нігті из пальців на ногах, пробігаючі, єк буря, попри ні.
(продовження)
