![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Понеділкова акція групи українських активістів на сан франциському концерті російсько-казахського "коміка" Сабурова набула абсолютно несподіваного і неймовірного розголосу. Особливо та частина, де в камери попала моя дружина. Якщо хто не в курсі, нагадаю, що там було. Лояльний московській владі чувак, ігноруючи санкції, гастролює Штатами з програмою "Принципи" (!!!). Активісти пробували почути від нього хоч якусь реакцію на війну, але він робить вигляд що всьо пучком, комікоучні на розігріві гнуть лінію про "мишебратья", а організагори не пускають в зал або виводять усіх, хто хоч потенційно українець. Навіть не за символіку, кажуть, вчора на концерт в Маямі не пустили кількох людей з Уралу, у яких на ФБ знайшли якесь криве слово проти війни. Так от на концерті в Сан Франциско в понеділок до сцени спробувала підійти жінка в білій сукні з червоними плямими, як символ скривавленої України, але її одразу скрутили, забрали речі і грубо вивели з залу. А оскільки коміки у них такі самі, як флагмани, він не втримався і пожартував: "це що, місячні?" На що зал щасливо заржав. А наші то встигли зафіксувати на відео. Результат: 870 тисяч переглядів на Інсті, цитати, відсилання, меми, перепости, інтерв'ю... На правах групи підтримки і чоловіка освновної участниці, кілька зауважень.
Замість вступу, процитую Юлині ж слова: не можна це називати геройством! Це несправедливо по відношенню до реальних героїв. Герої зараз -- бійці ЗСУ і ТрО, рятувальники і залізничники, прості українці, які зараз в Україні і ризикують життям і здоров'зм просто роблячи свою роботу. А тут -- всього лиш громадянська позиція, для якої не потрібна ніяка особлива сміливість, бо тут тут все надійно і безпечно. Поліція захищає, а рашитстькі покидьки, вони ж сміливі лише здалеку ракетами або проти дітей або натовпом на жменьку, мєнтів же вони уміють лише боятися. Це був навіть не вихід з зони комфорту, бо на тлі новин з України мовчати зараз дискомфортніше, ніж говорити. Так що, ще раз -- не називайте це геройством, не треба дискретитувати справжніх героїв, і навіть не звертайте на цих усіх коміків забагато увати, бо головне зло чинять не вони.
Почну з потоку реакцій, бо там тисячі листів і повідомлень. Від українців -- подяки і захоплення. Від росіян сигналів мало, але десь половина -- теж подяки і "ви мнє открилі ґлаза на моєґо куміра". Оскільки Сабуров етнічний казах, дуже багато пишуть казахи. Жінок менше, але скорше з підтримкою. А серед казахських чоловіків більшість шле образи і погрози. (Зразу видно, хто "батир") Чому ж так? Чому така далека від реально важливих речей подія, навіть менше, подійка, так сколихнула народ? Я бачу три причини, і всі три якраз і були стратегічною метою акції, яку ми і самі лише зараз розуміємо.
Чому це знайшло відгук в українців зрозуміло одразу -- завжди добре знати, що десь там, на ситому Заході, нашим не байдуже, вони щось роблять для спільної справи. Завжди раді, лише журналістам вкотре нагадаю не героїзувати виконавців. Серед росіян, казахів, білорусів і навіть деяких екс-українців ця акція промовила до тих, хто пробував, свідомо чи підсвідомо, продовжувати "нормальне" життя. Робити вигляд, що нічого не сталося, business as usual, "устал от войни", я не в Україні, я на неї не нападаю, значить, мене воно не стосується, , живемо, як жили... А ніфіга! Не вийде не бачити! Реальність тебе дожене завжди. Ось ці люди, які так зрозуміли, що в хатці прожити не вийде, і реагують. Правда, механізмів реакції тут два, і я вважаю необхідним їх розділити. Механізм перший -- емоція на стику совісті і заздрості. Це основна кількість неросіян і деякі росіяни. Вони у глибині душі знають, що так, як було, уже не буде. Знають, що треба було щось робити, що треба було протестувати, коли можна було. Але у них не стало духу, а у когось -- стало. Що давно не можна дружити чи співпрацювати з будь чим, прив'язаним до державної машини московії, Білорусі чи Казахстана.... Але ж це так важко! Це незручно! Вони ж самі ні на кого не нападають, значить всьо добре, а що сусід, з яким вони п'ють пиво на вихідні, в будні працює людожером, це їх не стосується, не треба їм про це розповідати. А тут їм про це розповідають. Більшість з цеї групи реагує все одно негативно, "нікто вам нічєво нє должен" і т. п., але у когось і розплющуються очі. Переважно, останньою соломинкою виявився висер Сабурова про місячні -- воістину, сам собі винен, промовчав би він, за два дні про це би всі забули. Сам собі поц.
Ну і, нарешті, друга підгрупа з тих, хто хотів залишитися "в хатці". Це свідомі лоялісти, ті, хто вголос чи не вголос, але підтримує російське і навколоросійське статускво, будучи або бенефіціаром режиму, або бенефіціаром дотичних до режиму умов життя. Члени сімей тамтешніх чиновників, підгодовуваних державою бізнесменів, медіаперсон, спортсменів, навіть вчених. Ну і ідейні імперіалісти, куди без них, усі ті, в кого вєлічіє свербить навіть з Каліфорнії, а приєднати Аляску до расєюшкі -- еротична мрія з підліткового віку. Всі ті, хто добре знає, що їх родіна робить, але не вони ж то всьо бомблять! Вони ж протів вайни, так харашо всєгда вмєстє тусовалісь і всякі інші мишебратья. Всі ті, хто хоче просто файно спокійно жити, не дивлячись на джерела свого добробуту, щоби у них всьо було, а їм за те нічого бе було. Так от, у них в душах, поряд з поки ще основними роздратуванням і зверхністю, починає селитися страх. Липкий холодний страх того, що сховатися -- не вийде. Що навіть в тих краях, де їх фізичний добробут захищає поліція, поряд завжди ходитимуть люди, які не забудуть злочинів і крові, до яких тягнеться пряма, хай і тонка, ниточка від наших поважних мишебратів... Усвідомлення того, що їхня "культура", їхня "родіна" створила і виплекала покоління людей по всьому світі, у яких віднині і надовго у верхній трійці життєвих пріорітетів з'явився критерій "від цього постраждає росія/москалі", і все, що з цим критерієм узгоджується -- це добре. В російській "культурці" давно і прозоро жив сюжет безпричинної ненависті українців до "наших". Тобто, хоч головний антагоніст це якась далека Гамерика або, раніше, недобитки-гітлерівці, серед безпосередніх гадів завжди мав бути антиросійський українець. Від Мазепи у оспушкіна до персонажа порєчєнкова в серіалі "Ліквідація" або кожного першого попаданського роману, якщо там достатньо героїв. В російському колективному і ідивідуальному свідомому і підсвідомому це породило думку, що всякий український націоналіст їх безпричинно ненавидить і хоче напакостити, навіть на шкоду собі ж, бо такі українці погані. Що ж, якщо раніше це була хвора фантазія онлайн-графоманів, то зараз так і буде. Лише мінус слово "безпричинно". А цей страх... хай він живе. Тому що back to normal у них не буде.
Замість післямови, хороше відео: https://youtu.be/Tn3h70biREs
Замість вступу, процитую Юлині ж слова: не можна це називати геройством! Це несправедливо по відношенню до реальних героїв. Герої зараз -- бійці ЗСУ і ТрО, рятувальники і залізничники, прості українці, які зараз в Україні і ризикують життям і здоров'зм просто роблячи свою роботу. А тут -- всього лиш громадянська позиція, для якої не потрібна ніяка особлива сміливість, бо тут тут все надійно і безпечно. Поліція захищає, а рашитстькі покидьки, вони ж сміливі лише здалеку ракетами або проти дітей або натовпом на жменьку, мєнтів же вони уміють лише боятися. Це був навіть не вихід з зони комфорту, бо на тлі новин з України мовчати зараз дискомфортніше, ніж говорити. Так що, ще раз -- не називайте це геройством, не треба дискретитувати справжніх героїв, і навіть не звертайте на цих усіх коміків забагато увати, бо головне зло чинять не вони.
Почну з потоку реакцій, бо там тисячі листів і повідомлень. Від українців -- подяки і захоплення. Від росіян сигналів мало, але десь половина -- теж подяки і "ви мнє открилі ґлаза на моєґо куміра". Оскільки Сабуров етнічний казах, дуже багато пишуть казахи. Жінок менше, але скорше з підтримкою. А серед казахських чоловіків більшість шле образи і погрози. (Зразу видно, хто "батир") Чому ж так? Чому така далека від реально важливих речей подія, навіть менше, подійка, так сколихнула народ? Я бачу три причини, і всі три якраз і були стратегічною метою акції, яку ми і самі лише зараз розуміємо.
Чому це знайшло відгук в українців зрозуміло одразу -- завжди добре знати, що десь там, на ситому Заході, нашим не байдуже, вони щось роблять для спільної справи. Завжди раді, лише журналістам вкотре нагадаю не героїзувати виконавців. Серед росіян, казахів, білорусів і навіть деяких екс-українців ця акція промовила до тих, хто пробував, свідомо чи підсвідомо, продовжувати "нормальне" життя. Робити вигляд, що нічого не сталося, business as usual, "устал от войни", я не в Україні, я на неї не нападаю, значить, мене воно не стосується, , живемо, як жили... А ніфіга! Не вийде не бачити! Реальність тебе дожене завжди. Ось ці люди, які так зрозуміли, що в хатці прожити не вийде, і реагують. Правда, механізмів реакції тут два, і я вважаю необхідним їх розділити. Механізм перший -- емоція на стику совісті і заздрості. Це основна кількість неросіян і деякі росіяни. Вони у глибині душі знають, що так, як було, уже не буде. Знають, що треба було щось робити, що треба було протестувати, коли можна було. Але у них не стало духу, а у когось -- стало. Що давно не можна дружити чи співпрацювати з будь чим, прив'язаним до державної машини московії, Білорусі чи Казахстана.... Але ж це так важко! Це незручно! Вони ж самі ні на кого не нападають, значить всьо добре, а що сусід, з яким вони п'ють пиво на вихідні, в будні працює людожером, це їх не стосується, не треба їм про це розповідати. А тут їм про це розповідають. Більшість з цеї групи реагує все одно негативно, "нікто вам нічєво нє должен" і т. п., але у когось і розплющуються очі. Переважно, останньою соломинкою виявився висер Сабурова про місячні -- воістину, сам собі винен, промовчав би він, за два дні про це би всі забули. Сам собі поц.
Ну і, нарешті, друга підгрупа з тих, хто хотів залишитися "в хатці". Це свідомі лоялісти, ті, хто вголос чи не вголос, але підтримує російське і навколоросійське статускво, будучи або бенефіціаром режиму, або бенефіціаром дотичних до режиму умов життя. Члени сімей тамтешніх чиновників, підгодовуваних державою бізнесменів, медіаперсон, спортсменів, навіть вчених. Ну і ідейні імперіалісти, куди без них, усі ті, в кого вєлічіє свербить навіть з Каліфорнії, а приєднати Аляску до расєюшкі -- еротична мрія з підліткового віку. Всі ті, хто добре знає, що їх родіна робить, але не вони ж то всьо бомблять! Вони ж протів вайни, так харашо всєгда вмєстє тусовалісь і всякі інші мишебратья. Всі ті, хто хоче просто файно спокійно жити, не дивлячись на джерела свого добробуту, щоби у них всьо було, а їм за те нічого бе було. Так от, у них в душах, поряд з поки ще основними роздратуванням і зверхністю, починає селитися страх. Липкий холодний страх того, що сховатися -- не вийде. Що навіть в тих краях, де їх фізичний добробут захищає поліція, поряд завжди ходитимуть люди, які не забудуть злочинів і крові, до яких тягнеться пряма, хай і тонка, ниточка від наших поважних мишебратів... Усвідомлення того, що їхня "культура", їхня "родіна" створила і виплекала покоління людей по всьому світі, у яких віднині і надовго у верхній трійці життєвих пріорітетів з'явився критерій "від цього постраждає росія/москалі", і все, що з цим критерієм узгоджується -- це добре. В російській "культурці" давно і прозоро жив сюжет безпричинної ненависті українців до "наших". Тобто, хоч головний антагоніст це якась далека Гамерика або, раніше, недобитки-гітлерівці, серед безпосередніх гадів завжди мав бути антиросійський українець. Від Мазепи у оспушкіна до персонажа порєчєнкова в серіалі "Ліквідація" або кожного першого попаданського роману, якщо там достатньо героїв. В російському колективному і ідивідуальному свідомому і підсвідомому це породило думку, що всякий український націоналіст їх безпричинно ненавидить і хоче напакостити, навіть на шкоду собі ж, бо такі українці погані. Що ж, якщо раніше це була хвора фантазія онлайн-графоманів, то зараз так і буде. Лише мінус слово "безпричинно". А цей страх... хай він живе. Тому що back to normal у них не буде.
Замість післямови, хороше відео: https://youtu.be/Tn3h70biREs
