1.XI. Дідо Иванчік
Oct. 24th, 2014 05:01 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
malyj_gorgan(попередній розділ)
Тот чєпелик, шо дідо йиго завжде носив при собі коло ременя на остушсі, зсилений разом из громовов трісков й гадєчьов пацирков, походив вид головного мальфаря Олексія из Плоскої, у дарунку для діда йиго виклепав из вістря коси досвіта на Свєтий вечєр у ватернику Олексій, голий, так дехіро, шо при тій роботі ни чюв нічієго голосу. Йиго уживав дідо при видбираню води з головиц до видгашуваня ватри, до робленя обертину й до спираня граду у літі та до запрошуваня на Свєтий вечєр до тайної вечєрі градового білого царя водєного чьорнокнижника.
На Свєтий вечєр стеріг дідо тот чєпелик, єк око у голові, аби дес йиго зчєзник ни форнув у него.
Уже вид вечєра, перед Свєтим вечєром, дідо ні до кого й словом ни хотів заговорити. Цілий день ходив, єк німий, аж до тайної вечєрі, бо таку мав ворожку тої днини почерез видвертанє граду.
Вуйко зо мнов понадвірю вид самого ранку гyдував маржину сільов, сіном й стелив колешнями та хлівами соломи, худоба тої ночі спала на мнєкім й чістим. Аби ни проклинала ґазду, шо нев ни дбаєт навіть на такий день, єк Свєтий вечєр.
Сіно й солому носив вуйко навилками, бо на Свєтий вечєр позапрєтували вни з-перед ичь усі петельки, аби уліті ни видіти фиси. Баба з вуйнов вид досвіта пекли хліб та варили варю на свєту вечєрю з усіх тих писних страв, шо їх си їст у божки на року.
Для діда мусіло бути на вечєр зварено дванайціть ґатунків страви задлі градового царя.
Баба, єк клала перший хліб у пічь рано, то дідо на тот хліб наклав тілько вугликів буковоі грани, кілько мислив навесні сієти ґатунків сюбини й садити городнини. Витак коло печі пантрав цілий чєс, єк тоти вуглики на тім хлібу гасли. Котрий вуглик спопелів до тла, то на тот ґатунок збіжя ци городнини того року мала бути урожя. А котрий вуглик ни попелів, лиш так обгас, то на тот ґатунок дідо ворожив, шо урожаю ни будет.
Єк витєгла баба тот хліб из печі, то дідо перед застівного викна коло лавиці на колінках виговорив над тим хлібом тристо раз «Вірую», и то ни виддихаючі -- одним штихом. «Вірую» він говорив, бо тов молитвов так само мож уліті сперти град, єк си її тепер виговорит тристо раз, так єк зговорив її він. Тої днини перед заходом сонця він ни ходив у толоку видберати воду з дев’єтьох головиц до видгашуваня ватри, бо ни смів лишєти саму хату. Він ждав коло неї, доків ни засвєтит сонце. Тої днини разом из заходом сонця уся маржина була покутана й позагонювана, а ми оба з вуйком по заході сонця були у хаті без роботи. Єк лиш на небі показаласи першя зерниця, то дідо набрав у велику дерев’єну миску потрошки кождої варі, разом їх було дванаціть страв. На то поклав изверхє тот хліб, шо йиго першего клала баба, з тими вугликами про урожу сюбини й городнини у пічь. Переирстив він руков тоту страву й пишов з нев надвір. Опередь хати став на полудне лицем пид сонце. У лівій руці держев миску из стравов, а у правій пидніс идгорі тот чєпелик вид граду й голосно запрошєв ничісту силу:
«Прошу тебе до тайної вечєрі,
Білий царю!
Водєний чьорнокнижнику!
Тепер маю право тебе до тайної вечєрі зазивати.
Запрошяти й закликати, а вітак ни пускати!
Тепер я маю право тебе зазивати-закликати.
А у літі ти ни маєш права мині си показати!
Тепер я маю право тебе до тайної вечєрі зазивати,
А у літі буду тебе сперати. Буду тебе ни допускати-видвертати:
Божими молитвами, первовічьними словами
Буду тебе від своїх межий й хітарів видвертати!
Водицев-Йорданицев розсичювати, розпускати!
Отсим чєпеликом січі-пересікати –
Дожем тебе на падолу земню пускатиf !!»
Єк запросив Білого царя – водєного чьорнокнижника до тайноі вечєрі, стоєв чєсок, нікуда си ни тєваючі. Ждав на градового царя, витак пишов у хату. Мовчьки поклав тоту миску на стів, дівивси перепуженими очіма на двері й вікна, ци запрошений ним гість євитси у хаті, – засісти з ним разом до тайної вечєрі. Єк нічьо си ни з’єв’єло, узєв знов тоту миску й пишов з тов вечєрев другий раз надвір просити ничісту силу до тайної вечєрі. Обернений лицем на півничь просив її тими самими словами, шо й перший раз. Вернувси знов у хату, а витак пишов и третий раз надвір просити ничісту силу й просив її тепер, обернений лицем на схід сонця. Ходив й четвертий раз просити ничісту силу й просив її так само, єк и перші рази. Цим разом буs обернений лицем на захід сонця.
Єк запросив ничісту силу з усіх штирьох честий світа, навхрест, узєв у хаті з-пид стола каганец, шо з него куривси ладан на грани, тай тоту миску з тайнов вечєрев. Тай пишов з тим усим надвір. Обійшов на зістріть сонця до трьох раз наокола хати з тайнов вечєрев, ватров й ладаном та чєпеликом у руці• Ціле своє домівство застеріг вогнем. Зробив обертин против ничістої сили й усєкого злого насланя вид себе й свого дому. Поклав оборону вид свого обійстя на цілий рік. Тогди вернувси у хату, аби разом з усіма засісти до тайної вечєрі так, єк то Бог приказав робити. Поклав тайну вечєрю з тов мисков серед стола на скатерть, шо нев була прикрита отава на столу. Каганец з ладаном поклав пид стів, аби цілий вечєр обкурював хату. Витак перев’єзав кінсков вуздов стів. Поклав пид стів ціле кінске сідло й єрем вид волів та сокиру й серп, заткнений у єчмінний сніп.
Баба поклала на стів колаць, хліб кислий, на него два колачі плетені, з пшенично разової муки, й гyску соли, а збоку– велику лоєну свічьку. Витак наклала на стів усу вечєрю, прилагожену того вечєра до їди так, аби витак, єк сєдетси до вечєрі, ни вставати вид стола аж до по вечєри.
Баба унесла нам пролюдне фантє у хату. Ми си усі перебрали. Завсідне фантє баба сховала, аби ни заважєло. Вуйко пишов й обзамикав брами, аби д'нам пидчєс вечєрі ніхто з чюжих ни увійшов у хату, бо то си ни годит переривати свєту вечєрю. Витак ми всі повклєкали наколінки й помолилиси потихоньки бoгy так, єк хто хотів й умів.
Дідо перший зайшов за сонцем за стів. Пид образами, нз задній лавици продув собі місце, аби ни присів йку душу, шо прийшла того вечєра з того світа д'нам до свєтої вечєрі. Він сів у чьолі стола. Він из-за стола поважним голосом запрошєв усіх до свєтої вечєрі: «Прошу вас усіх живих, шо єсте у моїм домі, й прошу усіх добрих духів з цілого світа й усі душечьки з цего місця, шо є на тім світі, шобесте усі були ласкаві засісти зо мнов разом до цеї свєтої вечєрі».
Я сів коло діда. Вуйна коло мене. Вуйко коло вуйни, а баба з краю стола сіла.
Дідо брав кождої страви потрошки в лижку й перший раз метав тої страви назадь себе на стіну й стелину. Давав її їсти наперед тим душам, шо прийшли д'нам до вечєрі, аби й уни разом з нами вечєрали усеї страви, шо була злагожена на тот вечєр. Ми вечєрали страву за стравов. Мині найліпше смакувала пшениця з маком й медом, бо фист солодка була. Вечєрю ми закінчели липовов гарбатов з медом. По вечєри перший устав вид стола дідо. Узєв из стола колачь пид праве плече й пишов надвір слухати, йкий першин голос учюет по вечєри надворі. Він борзо вернувси насупаний у хату. «А шо єс чюв?» – цікаво запиталаси баба.
«Чюв смих, шо дес далеко котюги брешут, отуда на полудне сонця. Мут й сего року мнов си люде журити, так єк си журили досив, але страху ми ни будет, бо голос походив з-пид сонця, а ни з півночі».
Витак пишла баба надвір. Єк си вернула у хату, то казала, шо чюла людскі голоси. Дідо смієвси з неї, шо їй си будут вести цілий рік усекі бріхні. Витак ходили надвір слухати голосу вуйко й вуйна. Вуйко казав, шо чюв пид колешнев, шо корова забинчела. Дідо видповів, шо йиму си будет вести рогова маржина того року. Вуйна вернуласи у хату, сміючіси. Весела. Казала, шо з-пид сходу сонця чюла керегвит – сміхе та піворінє. Видко, шо йкіс молоді люде игралиси в зимах, ни питали, шо студінь.
На то казав Їй жертом дідо: «Дівиси, сарака, абес ни упала у йкус побліку через зузи, бо уни тобі будут шє й сего року у голові шуміти. Тай нима диву, бо ти шє занадто молоденька молодінка. Саме кров буйна».
Вуйко похмуривси за цу бесіду на діда. Видко було по ним, шо це си йиму ни удало, але стерпів дідови. Приймив за жерт, хоть це був гей трошки загрубий жерт, але шо мав дієти.
И вуйна зарумнєниласи вид цеї бесіди, бо їй си здавало, шо дідо на ню шош потемнєєт... Але удала, шо вна ни розумієт то, шо дідо говорив до неї.
Йти надвір прийшла джерга на мене. Я нізашо у світі ни пишов бих був сам того вечєра надвір, так пудно боєвси того білого царя-водєного чьорнокнижника, шо йиго запрошєв сего вечєра дідо до тайної вечєрі. Я мислив, шо хоть він си боїт показатиси дідови на очі, то однако, приваблений дідовими словами сего вечєра суда, может легко лєшувати попид викна. Того вечєра я навіть боєвси подівитиси на вікна, бо з них била у хату йкас страшна для мене чьорнєва ночі. Мині си здавало, шо у тій пітьмі темрит повно добрих й злих духів так, єк риби у воді, лиш їх голим оком годі було уздріти.
Але ни було ради. Мене усіма так спригиршкували, шо я таки мусів пити надвір. А аби я си ни боєв, то пишла зо мнов вуйна. Потєгав тоненький, желисливий вітрец. Небо проєснювалоси. Тисічі, мілійони людских душок, єсних зерничьок моргало та кліпало на мене, тихонько мерехтєчі на високих небесах. Котрий чьоловік умерав, то йиго душка рваласи вид неба, летіла у далечіну й гасла у безвістях.
Я майже ни чюв нієкого голосу, бо й з вуйнов боєвси довго стоєти на дворі.
А мороз такий потискав, шо аж лускали дошки вид него на дахах, а мині зострахє волосє уставало на голові, бо я ни розумів, шо то лускат. «Вуйно, а то шо лускает у дахах?» – боєзливо запитавси я. –«То дошкарі дошьки потужуют на дахах», – шепнула мині вуйна, сміючіси. Я зострахє свис у хату, єк заїц з-перед лиса. А у хаті, то ни знав з устиду, шо й говорити, так си усі, цілов хатов, з мене сміели. Вид їх сміху аж ми си лице лупило з устиду.
На Ріжи уїдав Педлешко.
Вуйко пишов надвір, порозмикав брами, аби люде з тайнов вечєрев, шо ходет її мінєючі, могли увійти в хату й до діда.
Дідо був дуже кунтетний, бо того вечєра по вечєри увійшла першя у хату з чюжих людий до діда Семненівска молодиця. Дідо мав таку ворожку, шо єк того вечєра увійдет у хату з чюжих чєлідина, то вивці мут котити самі єгниці, а корови мут положити самі телички. А єк би увійшов мушінин перший, то чінили би си самі баранці у овец, а у коров бичьки.
Шочєс у хоромах скрипіли морозаві постоли. Отворєлиси хатсні двері, у хату летіла з надвіря сіров паров студінь, кочєласи валом аж до пид стів. Входили у хату мушіне з намерзлими бровами, закислими вусами та в присєдених инеєм шепках. За ними йшла чєлідь, обмерзла, єк кочєни з капусти вид великої люти надворі.
Сусіде виталиси весело «Добрий вечєр. На многаліт з свєтим вечєром усім посполу, шо є в цим дому».
«Декуемо, дай Боже й вам усім на многаліт. Шєстя та здоров'я», видповідали кожде про себе з домашних, витаючіси з гостями.
Надворі дідо з вуйком вигевкували з пістолет, шо аж шиби у хаті дрижєли, на добрий вечєр свєтому вечерови. А баба коло полиц мінєла тайну вечєрю. Видберала з чюжих мисок по трошки пирогів й голубців, а на їх місце докладала своїх.
У діда дуже ґречьно приймали прихожих. Радувалиси їм, бо дідо вірив, шо дотів си добре дієт на ґаздівстві тай йиму си добре поводит, доків кортит людий приходити до него у гості. А до кого люде ни приходєт, тому си тєжко жиєт на світі.
Клали усіх гостий за стів вечєрати. Дідо сам горівку ни пив, лиш розлагожену ситу та липову гарбату, але горівку завжде мав у своїм дому. Переваренов горівков из медом за столом чєстувала баба. Горівка та була така солодка, шо аж вид неї губи си злипали, єк би вид самого меду. Уна була моцна, бо мині вид неї вже за третов порційов у голові зашуміло. Того вечєра й мене в діда ни понижєли з горівков. Мали у завелицї. Чєстували нев мене разом из гостями. Шумна горівка усім розв’єзувала єзики.
Семненівский Петро, худий, високий чьоловік, з просивим волосєм понад плечя та кучерєвим вихровато вусом, таки добре вже пидмогоричений солодков горівков, аж облизувавси, так си смачьно фалив про тото, єк то тогід на Свєтий вечєр йиго п’єного біда водила у тот чєс, єк він си вертав из тайнов вечєрев вид Паліїв. Майже виночювавси, ходічі наокола Шкиндівскої Кичіри, тай уводно на одно місце приходив. Спамнєтавси аж тогди, єк третий раз кури запіли.
Мицкало Цапівский, присадистий, чьорнєвий чьоловічьок, попростенку зібраний, навіть у полатаній сардачіні, присєгавси, шо раз на Свєтий вечєр, єк він ишов до Принька з тайнов вечєрев, спер був йиго на Марковій Кичірі туман на дорозі. Але він до того тумана нічьо ни обзивавси, тай тот туман делінь йиму изчез из дороги. Дідо Иванчік сидів на опецку. Розказував, шо на Свєтий вечєр, й взагалі Риздвєних свєтків, ни можна нічьо їсти по надвірю, аби звірак уліті ни їв маржинку на паши. Та казав, шо на Свєтий вечєр ни можна из стола зберати вечєрю, ані ни можна гасити світло у хаті, бо цілу нічь приходєт душі з того світа до ґаздив на Свєтий вечєр й їдет при світлі собі тої тайної вечєрі, шо й люде її їли.
Чім бірше попивали здоровкаючіси та вінчюючіси на многаліт из свєтками, шумної горівки, тим бірший гармідер робивси у хаті. Хотіли колєдувати, але дідо чьогос ни дав. Казав, шо колєдувати годитси вид Риздва, а ни вид Свєтого вечєра.
Але за тото играв так охічьно у флоєрку до данцу, шо навіть й баба з Манашківским Леньком пишла данцувати у хаті перед припічьком на колопні. А вуйна, то так виливкувала у данци насеред хати з Юринджіним леґінем, шо на ній аж сорочька мокріла. А в Юринґівского леґіня, то піт чюрів з лиця, єк дожь из стріхє. Аж дес по опівночі порозходилиси сусіде вид діда. Навіть й я з вуйнов тай вуйком пишов у хати мінєти тайну вечєрю.
Ми йшли цілов вирдов людий. У турмі великій я нічьо ни боєвси. А зрештов, то й так уже було по опивночі й я знав, шо ничіста сила вже стратила свою міць, тимунь йшов я бізивно, навіть наперед біг, кочєючіси з Патинтаревими хлопчіками у мнєких зимах.
Лиш дідо из свого ґаздівства ни смів нікуда того вечєра пити, бо би був війшов лиш поза поріг брами, то все би було ни по чьому то, шо він сего вечєра чінив до видвертаня граду уліті. Пропала би була йиго міць.
(наступний розділ)
Тот чєпелик, шо дідо йиго завжде носив при собі коло ременя на остушсі, зсилений разом из громовов трісков й гадєчьов пацирков, походив вид головного мальфаря Олексія из Плоскої, у дарунку для діда йиго виклепав из вістря коси досвіта на Свєтий вечєр у ватернику Олексій, голий, так дехіро, шо при тій роботі ни чюв нічієго голосу. Йиго уживав дідо при видбираню води з головиц до видгашуваня ватри, до робленя обертину й до спираня граду у літі та до запрошуваня на Свєтий вечєр до тайної вечєрі градового білого царя водєного чьорнокнижника.
На Свєтий вечєр стеріг дідо тот чєпелик, єк око у голові, аби дес йиго зчєзник ни форнув у него.
Уже вид вечєра, перед Свєтим вечєром, дідо ні до кого й словом ни хотів заговорити. Цілий день ходив, єк німий, аж до тайної вечєрі, бо таку мав ворожку тої днини почерез видвертанє граду.
Вуйко зо мнов понадвірю вид самого ранку гyдував маржину сільов, сіном й стелив колешнями та хлівами соломи, худоба тої ночі спала на мнєкім й чістим. Аби ни проклинала ґазду, шо нев ни дбаєт навіть на такий день, єк Свєтий вечєр.
Сіно й солому носив вуйко навилками, бо на Свєтий вечєр позапрєтували вни з-перед ичь усі петельки, аби уліті ни видіти фиси. Баба з вуйнов вид досвіта пекли хліб та варили варю на свєту вечєрю з усіх тих писних страв, шо їх си їст у божки на року.
Для діда мусіло бути на вечєр зварено дванайціть ґатунків страви задлі градового царя.
Баба, єк клала перший хліб у пічь рано, то дідо на тот хліб наклав тілько вугликів буковоі грани, кілько мислив навесні сієти ґатунків сюбини й садити городнини. Витак коло печі пантрав цілий чєс, єк тоти вуглики на тім хлібу гасли. Котрий вуглик спопелів до тла, то на тот ґатунок збіжя ци городнини того року мала бути урожя. А котрий вуглик ни попелів, лиш так обгас, то на тот ґатунок дідо ворожив, шо урожаю ни будет.
Єк витєгла баба тот хліб из печі, то дідо перед застівного викна коло лавиці на колінках виговорив над тим хлібом тристо раз «Вірую», и то ни виддихаючі -- одним штихом. «Вірую» він говорив, бо тов молитвов так само мож уліті сперти град, єк си її тепер виговорит тристо раз, так єк зговорив її він. Тої днини перед заходом сонця він ни ходив у толоку видберати воду з дев’єтьох головиц до видгашуваня ватри, бо ни смів лишєти саму хату. Він ждав коло неї, доків ни засвєтит сонце. Тої днини разом из заходом сонця уся маржина була покутана й позагонювана, а ми оба з вуйком по заході сонця були у хаті без роботи. Єк лиш на небі показаласи першя зерниця, то дідо набрав у велику дерев’єну миску потрошки кождої варі, разом їх було дванаціть страв. На то поклав изверхє тот хліб, шо йиго першего клала баба, з тими вугликами про урожу сюбини й городнини у пічь. Переирстив він руков тоту страву й пишов з нев надвір. Опередь хати став на полудне лицем пид сонце. У лівій руці держев миску из стравов, а у правій пидніс идгорі тот чєпелик вид граду й голосно запрошєв ничісту силу:
«Прошу тебе до тайної вечєрі,
Білий царю!
Водєний чьорнокнижнику!
Тепер маю право тебе до тайної вечєрі зазивати.
Запрошяти й закликати, а вітак ни пускати!
Тепер я маю право тебе зазивати-закликати.
А у літі ти ни маєш права мині си показати!
Тепер я маю право тебе до тайної вечєрі зазивати,
А у літі буду тебе сперати. Буду тебе ни допускати-видвертати:
Божими молитвами, первовічьними словами
Буду тебе від своїх межий й хітарів видвертати!
Водицев-Йорданицев розсичювати, розпускати!
Отсим чєпеликом січі-пересікати –
Дожем тебе на падолу земню пускатиf !!»
Єк запросив Білого царя – водєного чьорнокнижника до тайноі вечєрі, стоєв чєсок, нікуда си ни тєваючі. Ждав на градового царя, витак пишов у хату. Мовчьки поклав тоту миску на стів, дівивси перепуженими очіма на двері й вікна, ци запрошений ним гість євитси у хаті, – засісти з ним разом до тайної вечєрі. Єк нічьо си ни з’єв’єло, узєв знов тоту миску й пишов з тов вечєрев другий раз надвір просити ничісту силу до тайної вечєрі. Обернений лицем на півничь просив її тими самими словами, шо й перший раз. Вернувси знов у хату, а витак пишов и третий раз надвір просити ничісту силу й просив її тепер, обернений лицем на схід сонця. Ходив й четвертий раз просити ничісту силу й просив її так само, єк и перші рази. Цим разом буs обернений лицем на захід сонця.
Єк запросив ничісту силу з усіх штирьох честий світа, навхрест, узєв у хаті з-пид стола каганец, шо з него куривси ладан на грани, тай тоту миску з тайнов вечєрев. Тай пишов з тим усим надвір. Обійшов на зістріть сонця до трьох раз наокола хати з тайнов вечєрев, ватров й ладаном та чєпеликом у руці• Ціле своє домівство застеріг вогнем. Зробив обертин против ничістої сили й усєкого злого насланя вид себе й свого дому. Поклав оборону вид свого обійстя на цілий рік. Тогди вернувси у хату, аби разом з усіма засісти до тайної вечєрі так, єк то Бог приказав робити. Поклав тайну вечєрю з тов мисков серед стола на скатерть, шо нев була прикрита отава на столу. Каганец з ладаном поклав пид стів, аби цілий вечєр обкурював хату. Витак перев’єзав кінсков вуздов стів. Поклав пид стів ціле кінске сідло й єрем вид волів та сокиру й серп, заткнений у єчмінний сніп.
Баба поклала на стів колаць, хліб кислий, на него два колачі плетені, з пшенично разової муки, й гyску соли, а збоку– велику лоєну свічьку. Витак наклала на стів усу вечєрю, прилагожену того вечєра до їди так, аби витак, єк сєдетси до вечєрі, ни вставати вид стола аж до по вечєри.
Баба унесла нам пролюдне фантє у хату. Ми си усі перебрали. Завсідне фантє баба сховала, аби ни заважєло. Вуйко пишов й обзамикав брами, аби д'нам пидчєс вечєрі ніхто з чюжих ни увійшов у хату, бо то си ни годит переривати свєту вечєрю. Витак ми всі повклєкали наколінки й помолилиси потихоньки бoгy так, єк хто хотів й умів.
Дідо перший зайшов за сонцем за стів. Пид образами, нз задній лавици продув собі місце, аби ни присів йку душу, шо прийшла того вечєра з того світа д'нам до свєтої вечєрі. Він сів у чьолі стола. Він из-за стола поважним голосом запрошєв усіх до свєтої вечєрі: «Прошу вас усіх живих, шо єсте у моїм домі, й прошу усіх добрих духів з цілого світа й усі душечьки з цего місця, шо є на тім світі, шобесте усі були ласкаві засісти зо мнов разом до цеї свєтої вечєрі».
Я сів коло діда. Вуйна коло мене. Вуйко коло вуйни, а баба з краю стола сіла.
Дідо брав кождої страви потрошки в лижку й перший раз метав тої страви назадь себе на стіну й стелину. Давав її їсти наперед тим душам, шо прийшли д'нам до вечєрі, аби й уни разом з нами вечєрали усеї страви, шо була злагожена на тот вечєр. Ми вечєрали страву за стравов. Мині найліпше смакувала пшениця з маком й медом, бо фист солодка була. Вечєрю ми закінчели липовов гарбатов з медом. По вечєри перший устав вид стола дідо. Узєв из стола колачь пид праве плече й пишов надвір слухати, йкий першин голос учюет по вечєри надворі. Він борзо вернувси насупаний у хату. «А шо єс чюв?» – цікаво запиталаси баба.
«Чюв смих, шо дес далеко котюги брешут, отуда на полудне сонця. Мут й сего року мнов си люде журити, так єк си журили досив, але страху ми ни будет, бо голос походив з-пид сонця, а ни з півночі».
Витак пишла баба надвір. Єк си вернула у хату, то казала, шо чюла людскі голоси. Дідо смієвси з неї, шо їй си будут вести цілий рік усекі бріхні. Витак ходили надвір слухати голосу вуйко й вуйна. Вуйко казав, шо чюв пид колешнев, шо корова забинчела. Дідо видповів, шо йиму си будет вести рогова маржина того року. Вуйна вернуласи у хату, сміючіси. Весела. Казала, шо з-пид сходу сонця чюла керегвит – сміхе та піворінє. Видко, шо йкіс молоді люде игралиси в зимах, ни питали, шо студінь.
На то казав Їй жертом дідо: «Дівиси, сарака, абес ни упала у йкус побліку через зузи, бо уни тобі будут шє й сего року у голові шуміти. Тай нима диву, бо ти шє занадто молоденька молодінка. Саме кров буйна».
Вуйко похмуривси за цу бесіду на діда. Видко було по ним, шо це си йиму ни удало, але стерпів дідови. Приймив за жерт, хоть це був гей трошки загрубий жерт, але шо мав дієти.
И вуйна зарумнєниласи вид цеї бесіди, бо їй си здавало, шо дідо на ню шош потемнєєт... Але удала, шо вна ни розумієт то, шо дідо говорив до неї.
Йти надвір прийшла джерга на мене. Я нізашо у світі ни пишов бих був сам того вечєра надвір, так пудно боєвси того білого царя-водєного чьорнокнижника, шо йиго запрошєв сего вечєра дідо до тайної вечєрі. Я мислив, шо хоть він си боїт показатиси дідови на очі, то однако, приваблений дідовими словами сего вечєра суда, может легко лєшувати попид викна. Того вечєра я навіть боєвси подівитиси на вікна, бо з них била у хату йкас страшна для мене чьорнєва ночі. Мині си здавало, шо у тій пітьмі темрит повно добрих й злих духів так, єк риби у воді, лиш їх голим оком годі було уздріти.
Але ни було ради. Мене усіма так спригиршкували, шо я таки мусів пити надвір. А аби я си ни боєв, то пишла зо мнов вуйна. Потєгав тоненький, желисливий вітрец. Небо проєснювалоси. Тисічі, мілійони людских душок, єсних зерничьок моргало та кліпало на мене, тихонько мерехтєчі на високих небесах. Котрий чьоловік умерав, то йиго душка рваласи вид неба, летіла у далечіну й гасла у безвістях.
Я майже ни чюв нієкого голосу, бо й з вуйнов боєвси довго стоєти на дворі.
А мороз такий потискав, шо аж лускали дошки вид него на дахах, а мині зострахє волосє уставало на голові, бо я ни розумів, шо то лускат. «Вуйно, а то шо лускает у дахах?» – боєзливо запитавси я. –«То дошкарі дошьки потужуют на дахах», – шепнула мині вуйна, сміючіси. Я зострахє свис у хату, єк заїц з-перед лиса. А у хаті, то ни знав з устиду, шо й говорити, так си усі, цілов хатов, з мене сміели. Вид їх сміху аж ми си лице лупило з устиду.
На Ріжи уїдав Педлешко.
Вуйко пишов надвір, порозмикав брами, аби люде з тайнов вечєрев, шо ходет її мінєючі, могли увійти в хату й до діда.
Дідо був дуже кунтетний, бо того вечєра по вечєри увійшла першя у хату з чюжих людий до діда Семненівска молодиця. Дідо мав таку ворожку, шо єк того вечєра увійдет у хату з чюжих чєлідина, то вивці мут котити самі єгниці, а корови мут положити самі телички. А єк би увійшов мушінин перший, то чінили би си самі баранці у овец, а у коров бичьки.
Шочєс у хоромах скрипіли морозаві постоли. Отворєлиси хатсні двері, у хату летіла з надвіря сіров паров студінь, кочєласи валом аж до пид стів. Входили у хату мушіне з намерзлими бровами, закислими вусами та в присєдених инеєм шепках. За ними йшла чєлідь, обмерзла, єк кочєни з капусти вид великої люти надворі.
Сусіде виталиси весело «Добрий вечєр. На многаліт з свєтим вечєром усім посполу, шо є в цим дому».
«Декуемо, дай Боже й вам усім на многаліт. Шєстя та здоров'я», видповідали кожде про себе з домашних, витаючіси з гостями.
Надворі дідо з вуйком вигевкували з пістолет, шо аж шиби у хаті дрижєли, на добрий вечєр свєтому вечерови. А баба коло полиц мінєла тайну вечєрю. Видберала з чюжих мисок по трошки пирогів й голубців, а на їх місце докладала своїх.
У діда дуже ґречьно приймали прихожих. Радувалиси їм, бо дідо вірив, шо дотів си добре дієт на ґаздівстві тай йиму си добре поводит, доків кортит людий приходити до него у гості. А до кого люде ни приходєт, тому си тєжко жиєт на світі.
Клали усіх гостий за стів вечєрати. Дідо сам горівку ни пив, лиш розлагожену ситу та липову гарбату, але горівку завжде мав у своїм дому. Переваренов горівков из медом за столом чєстувала баба. Горівка та була така солодка, шо аж вид неї губи си злипали, єк би вид самого меду. Уна була моцна, бо мині вид неї вже за третов порційов у голові зашуміло. Того вечєра й мене в діда ни понижєли з горівков. Мали у завелицї. Чєстували нев мене разом из гостями. Шумна горівка усім розв’єзувала єзики.
Семненівский Петро, худий, високий чьоловік, з просивим волосєм понад плечя та кучерєвим вихровато вусом, таки добре вже пидмогоричений солодков горівков, аж облизувавси, так си смачьно фалив про тото, єк то тогід на Свєтий вечєр йиго п’єного біда водила у тот чєс, єк він си вертав из тайнов вечєрев вид Паліїв. Майже виночювавси, ходічі наокола Шкиндівскої Кичіри, тай уводно на одно місце приходив. Спамнєтавси аж тогди, єк третий раз кури запіли.
Мицкало Цапівский, присадистий, чьорнєвий чьоловічьок, попростенку зібраний, навіть у полатаній сардачіні, присєгавси, шо раз на Свєтий вечєр, єк він ишов до Принька з тайнов вечєрев, спер був йиго на Марковій Кичірі туман на дорозі. Але він до того тумана нічьо ни обзивавси, тай тот туман делінь йиму изчез из дороги. Дідо Иванчік сидів на опецку. Розказував, шо на Свєтий вечєр, й взагалі Риздвєних свєтків, ни можна нічьо їсти по надвірю, аби звірак уліті ни їв маржинку на паши. Та казав, шо на Свєтий вечєр ни можна из стола зберати вечєрю, ані ни можна гасити світло у хаті, бо цілу нічь приходєт душі з того світа до ґаздив на Свєтий вечєр й їдет при світлі собі тої тайної вечєрі, шо й люде її їли.
Чім бірше попивали здоровкаючіси та вінчюючіси на многаліт из свєтками, шумної горівки, тим бірший гармідер робивси у хаті. Хотіли колєдувати, але дідо чьогос ни дав. Казав, шо колєдувати годитси вид Риздва, а ни вид Свєтого вечєра.
Але за тото играв так охічьно у флоєрку до данцу, шо навіть й баба з Манашківским Леньком пишла данцувати у хаті перед припічьком на колопні. А вуйна, то так виливкувала у данци насеред хати з Юринджіним леґінем, шо на ній аж сорочька мокріла. А в Юринґівского леґіня, то піт чюрів з лиця, єк дожь из стріхє. Аж дес по опівночі порозходилиси сусіде вид діда. Навіть й я з вуйнов тай вуйком пишов у хати мінєти тайну вечєрю.
Ми йшли цілов вирдов людий. У турмі великій я нічьо ни боєвси. А зрештов, то й так уже було по опивночі й я знав, шо ничіста сила вже стратила свою міць, тимунь йшов я бізивно, навіть наперед біг, кочєючіси з Патинтаревими хлопчіками у мнєких зимах.
Лиш дідо из свого ґаздівства ни смів нікуда того вечєра пити, бо би був війшов лиш поза поріг брами, то все би було ни по чьому то, шо він сего вечєра чінив до видвертаня граду уліті. Пропала би була йиго міць.
(наступний розділ)
