1.X. Дідо Иванчік
Jul. 15th, 2014 01:12 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
malyj_gorgan(попередній розділ)
Уже майже цілу днину перед Уведенієм дідо був икийс надусаний. Видко було, шо шош важне він прилагожєвси чінити. Навіть мало шо з ким тої днини говорив. А єк говорив, то так, єк би з мусу, лиш по слову булькав. Цілий день був він чьогос замислений. Синева надворі тої днини й иней на лісах робили йиго ишє понурішшим, икимос тєжким, нипривітним тай ниприступним.
Тої днини ходив він перед заходом сонця в толоку аж три рази видберати воду з дев’єтьох головиц. Перший раз видобрав її, єк завжде, для себе у голубу кварту й заніс її видразу у хату. А другий раз видобрав води у ґарчїк. Третий раз видобрав у накривчєстy коновочьку й тоти обі воді поклав у хоромах пид каглу, наказуючі усім, аби си варували йиму тоту воду зпорснити.
Мене пудно кортіло знати, нашо вин тоти дві воді видобрав з головиц, але ни смів смих си у него питати, такий він бyв того вечєра супавий. Я крадьми вудив, шо він мет далі дієти.
Увечєр утівк він у дерев’єній мисці чєснику, змішєного из свинєком, глоговим вуглєм й печінов з розібраної печі на старим бухнишю. Витак видгасив ватри на видобраній воді у ґарчіку й насипав тої видгашеної ватри до того мазила. Все то добре вимішев патичьком. Єк вуйко увійшов у хатy знадвіря по кутаню й сказав дідови, шо вже вся худоба позагонювана в загородах й покутана, тогди дідо пишов з тим мазилом у загороду д'маржині. Я, єк котюжка, побіг й собі за дідом, наниґаючі, шо вин мет робити.
Він мазав тим мазилом пороги й двері у загородах, колешнях та хлівах. Клав оборону. Застерігав ничістий силі приступ д'маржині на йиго обійстє первовічьними словами:
«Моя загорода закладена. Глогом обсажена.
Єк ни мают моци-путері упирі, відьми, учєні й нивчєні,
Упириці, відьмиці, иршєні й нииршєні –
У глогу си перевертати й глогової ватри у рот брати,
Так, аби ни мали моци й путері до цеї маржини приступати
Вид сегодне до віка, на віки віков амінь».
Витак йшов д'кождій корові окроме. Кожду мазав тим мазилом мижи рогами. Зверхє на перехрестю й на вимню иззаду. Словами привертав своїм коровкам манну на цілий рік:
«Світили зерничьки зворами-провалами,
Ходили коровки подолянскими полями:
Ричючі, Божеї манни кличючі.
«Стійте ви, коровки, ни ричіт, ни ричіт.
Чверть макового зерна чюжего ни жедаю,
Але й вашего ни попускаю:
Из сімдесєть сів! Из сімдесєть цвітів!
Из дванацітьох полонин, из роси, из води
Манну вам призиваю! Й прикликаю
Ладне молоко! Жовту сметану! Й туге масло привертаю!»
Хукав на праву долонь, благословив корову на перехрестю з правого боку:
«Де спите! Де пасете! Де сіно їсте!
А упирям та відьмам кров та гній видсилаю!
Ху-тфі! Ху-тфі! Ху-тфі! вам, упирі й відьми, у лице та у очі!»
Плював він ничістий силі на відлю у її бешесне лице. Надворі була велика пітьма, лиш вид зими потрошки було видко мині на діда. Вин ниґав, єк мара, по загороді чьорним туманом помижи маржинку. А мене пудний страх зберав вид того всего дідового бамбіріня, але мусів терпіти, бо боєвси й у хату бічі, тай ни смів смих ид дідови си ближити.
Дідо став на воротіх у загороді, обернений лицем из загороди на двір, шулєв тим мазилом упирям й відьмам, їх слугам й пислам у вочі та у рот: «Чеснок вам пид єзиком вид манни у моїх коровок! Оцес свинєк смакуйте на своїх єзиках, а ни манну вид моїх коровок! ». Сипав ничістій силі ув очі, розсіваючі у повітрю потовчене вуглє та печіну: «Вуглє та печіна най вам будет, а ни манна моїх коровок! Вид слідив мої худібки, Божеї росиці вам усім вуглє та печіна! цур вам! Пек вам! Та осина вам усім! ».
Довстріту, намахуючі та злісно січючі кулаками, грозив ничісту силу, чередінників й чередінниц, посилав їм заборону вид манни у своїх коровок, остро викрикуючі на всий рот, так єк би збожеволів:
«Даю вам у серце й тімне
Дев’єдесєть вогнєних веретін!
Вид цеї манни Божеї заборонєю вас усіх
Вид року до віку!
У тімне даю вам дев’єдесєть иглий:
3олотих, вогнєних!
Й заклинаю та заборонєю вас вид цеї манни й худоби
Вид року до віку. На віки віков амінь!»
Єк заборонив и застеріг дідо усу свою маржинку й манну перед ничістов силов, так єк то си годило робити, й застерігати перед таким головним роковим свєтом єк Уведениє (бо чередінники перед кождим таким свєтом чередуют манну й казєт людску худібку, скоро лиш си її ни заборонит), пишов, шош шепотечі сам из собов, у хату. Я так урадувавси, єк бих си на світ народив, єк забіг у хату, бо учювси безпечним перед ничістов силов коло вуйни на постели.
Перед тим, єк мав дідо лєчі спати, казав, шо завтрішне свєто Уведениє є найбиршим свєтом у всіх примивників, мальфарів и почінавників. Казав, шо досвіта на Уведениє усі мальфарі зачінают усі свої мальфи чінити й уводити їх на цілий рік. Досвіта на Уведениє ми шє усі спали, єк дідо уже потихоньки потегси у ватерник, викрутив живої там ватри й нев зачєв своє мальфованє на цілий рік тай видгашував ватри на воді, шо була видобрана у накривчестий коновоцци.
Аж єк сонце зийшло, тогди він скінчвв своє мальфованє й утєгси знов у хату тай затєгси на пічь, бо був чьогос дуже умучіний. Спав цілий день аж до перед заходом сонця. А перед заходом сонця устав, бо казав, шо гріх ниспасний є тому, хто би заспав захід сонця. Навіть дитина, єк заспит сонце, то витак за кару цілу нічь ни может спати.
Шє из почетку самої .осени ворожив, шо осінь будет пізна, бо на небі з осени ниборзо показуваласи курашка та помали й пізно зачінала сходити. Хоть йка була погідна й пізна осінь того року, то однако ворожив навесні рану весну. Казав, шо три неділі до Юрія маєт пустити зима, бо три неділі до Дмитрія обпав лист з дерева. Тої осени падав лист з дерева раптом, то він ворожив, шо й весна маєт прийти раптом. Він казав, шо єк ув осени оппадаєт лист з дерева нирівно, то й весни надійси нирівної – гнилої.
Вид Уведенія имила зима таки добре. Упала майже у коліно. Дідо лежєв за коменом на печі тай гоноривси Баґановому Толукови, шо прийшов був до него просити волів тєгнути дров з ліса, казав, шо він шє у літі казав усім, шо сего року будет зима дуже пізно, але за тото будет западна й остра. Він то видів по осах, уни сего літа робили свої гнізда глібоко у земни. А єк маєт бути зима легка, низападна, то уни роб’єт гнїзда високо у дахах.
Казав Толукови, шо аби собі добре затємив та й уважєв, ци то ни є правда, шо єк на зимні Николи ни мечєтци лопатов зиму з оплотів при даваню маржинґсіна, то ув осени ни метси метати отаву у оплоти, бо ни будет того року доброго політя на траву й отави. Тогди ни треба си квапити з сінокосами, бо отави ни будет через то, шо корінь вимерзне у голоморожях. По Уведению мене майже нікуда ни пускали з хати, бо казали, шо опередь Ників кічєтси вовки й ходєт лаями, то бійно, аби де мене самого ни спопиндали тай ни розторгали. Навіть вуйко через вовки боєвси ходити по ночях.
Перед Андреєм у вечєр до пізна ни було діда из стрілецтва. Баба уже пожурковуваласи, де вери си дів? Аж у добрі завлєги він увізси у хату, цілий обмерзлий та сніжений вид голови до ніг На цілу хату вид него морозом дихало.
«Де ти в досади так си забарив?» -докірливо запиталаси баба.
«Ой, де бих таже на стрілецтві».
«Но, а хоть ни пусто?».
«Та майже так, єк бих пусто, бо лиш одного лиса убив та дві куници», сердито говорив він, -«шо виводили мене лісами, бродькаючі у зимах аж по груди. Біг би їх побив на гладкій дорозі, сховали з-перед мні слід у смеречю так, шо нієким Богом я вже ни міг їх знов спопиндати. Утекли ми бестиї з-перед самих ичь».
«Но, тай ти дотепер сидів лісами у такім потемку?» допитуваласи баба, дивлєчіси на него йкос нидовірчєво.
«Та ни куда. Я разом з вечіром уже вертавси з ліса, але коло Цюбив забаривси», зачєв, уже сміючіси, він. –«Я лише йду коло Цюбивського дриворуба, а то пид плотом шош си затікотило. Я обіздрівси, а то сидєт два Ціличюкові леґіні. «Добрий вечєр» привитав я їх, але уни ни обизвалиси д'мині, лиш потєгли мене за рукав сардака ид собі, прикладаючі мині пальці до рота, аби я нічьо ни говорив, лиш причєкав коло них. Єк лиш я причєк, то видразу уздрів у дриворубі криз шпару у стіні, шо там голі дві дівці при слабенькім світлі лоєного каганця шош так сієли руками по дриворубі тай голосно примов’єли:
«Андрію!
Я колопні сію.
Шкорожу їх своїми моршіньми,
Шоби шкородив мене чьоловічьок своїми грудьми.
Допоможи ми й так изроби
Шоби цих мнєсниц було би весілє».
Витак вихопилиси голі дівки на плоти й, зажмурені, зачєли бічі плотами, єк відьми, рахуючі на попитьма кілє у плотах. Дев'єтий ків трєсли, говорічє:
«Андрію, я ни ків тресу у плоту,
А трєсу свою долю любу, дорогу».
Перев'єзували йиго чєрленов ниточьков, аби по днині видіти, йкий за одітий та за правий ків натрафили у потемку, бо така доля їх маєт бути. Єк ків одітий у луб, то книзь буде богатий. Єк голий, то й книзь будет бідний. Єк ків правий, то будет книзь файний, а єк будет ків кривий, то книзь будет поганий, охаблений. Та лише зачєли дівки наслухати, видків учюют голос, бо виттив мали би прийти тих мнєсниц старости на ні, а леґіні оба, у тот раз штрикли у дриворуб, захапали дівоче дрантє тай погасили з тим у пітьму ночі. Дівки забули за долю, єк гулаві, закипіли за леґінями видоймати у них дрантє, зіваючі по зимі голим тілом. А я з лисом на плечьох посовпав зимами д'хаті». Баба осердиласи на него, шо й він ласивси дівити разом з хлопчішями на голі дівки. Але він цим ни трабував. Розказував ишє про дівок, єк уни ворожєт про долю на Уведениє.
Казав, шо увечєр перед Уведениєм дівка, котру кортит си виддати, місит гола у хаті напів з єчмінної муки, а напів из соли коржик. Прогрібаєт грань насеред печі й кладет тот коржик печі так у піч, аби си до него нічьо ни докивало. Упечєний коржик витєгаєт й половину йиго їст того вечєра. Другої днини на Уведениє нічьо ні їст, ні п’єт цілий день аж до вечєра. Увечєр їст другу половину того коржя й з тим лєгаєт спати, думаючі про то, шо си їй маєт приснити. Єк приснитси, шо несет воду, то на ню прийдут старости тих мнвсниц з того боку, з котрого уна снила, шо несла воду.
Казав, шо коло Ників є найдовші ночі, а найкоротші дни. Говорив, шо витак, вид Анниного зачєтя, зачінаєт днина потрошки биршети. У діда завше на Игнатія різали свині. Він сам був різником, бо ни любив за кожде друге си клонити та панькати. Кров из свиний, вирізаних на Игнатія, сушив й її переховував, а витак цілий рік потрошки давав тої криви коровам у соли, аби чередінники й відьми ни мали моци й путері у коровок манну чередувати. Він знав досконало залагожєти на Игнатія коровам тоту кров из сільов. Хоть свєтий Дмитрій, шо перебрав ключі вид осени у свєтого Петра на Головосіки, уже на Дмитрія кричєв на свєтого Миколая: «Гов! Брате Миколо, йди суда мо! Видберай уже собі вид мене зимові ключі й пускай на світ зиму» – то тої зими чьогос свєтий Миколай ни квапивси борше слухати свєтого Дмитрія. Хоть перебрав був ключі вид зими уже на Дмитрія, то правдиву зиму випустив на світ из свої бодні аж вид Уведения. Уведения потис так морозами, шо земня видразу кістков зацеконіла. Вид студени ліс зашушивси. Воду имив єк гаками мороз у коші. Видразу стали на воді саморідні ледєні переходи. Пизначно було видразу, шо Миколай порєдно потрєс свойов сідов бородов.
Дідо ходив майже шоднини на стрілецтво, а вуйко цілу Пилипивку кутав маржинку тай возив воликами з долин дрива ид хаті. Тай ходив возити дров за толоку тим бідним сусідем, шо ни мали свого тєгла. А за то уни помогали дідови хоть у икій роботі. Дідо любив так жити, шоби було людем добре з ним, а йиму з людьми.
(наступний розділ)
Уже майже цілу днину перед Уведенієм дідо був икийс надусаний. Видко було, шо шош важне він прилагожєвси чінити. Навіть мало шо з ким тої днини говорив. А єк говорив, то так, єк би з мусу, лиш по слову булькав. Цілий день був він чьогос замислений. Синева надворі тої днини й иней на лісах робили йиго ишє понурішшим, икимос тєжким, нипривітним тай ниприступним.
Тої днини ходив він перед заходом сонця в толоку аж три рази видберати воду з дев’єтьох головиц. Перший раз видобрав її, єк завжде, для себе у голубу кварту й заніс її видразу у хату. А другий раз видобрав води у ґарчїк. Третий раз видобрав у накривчєстy коновочьку й тоти обі воді поклав у хоромах пид каглу, наказуючі усім, аби си варували йиму тоту воду зпорснити.
Мене пудно кортіло знати, нашо вин тоти дві воді видобрав з головиц, але ни смів смих си у него питати, такий він бyв того вечєра супавий. Я крадьми вудив, шо він мет далі дієти.
Увечєр утівк він у дерев’єній мисці чєснику, змішєного из свинєком, глоговим вуглєм й печінов з розібраної печі на старим бухнишю. Витак видгасив ватри на видобраній воді у ґарчіку й насипав тої видгашеної ватри до того мазила. Все то добре вимішев патичьком. Єк вуйко увійшов у хатy знадвіря по кутаню й сказав дідови, шо вже вся худоба позагонювана в загородах й покутана, тогди дідо пишов з тим мазилом у загороду д'маржині. Я, єк котюжка, побіг й собі за дідом, наниґаючі, шо вин мет робити.
Він мазав тим мазилом пороги й двері у загородах, колешнях та хлівах. Клав оборону. Застерігав ничістий силі приступ д'маржині на йиго обійстє первовічьними словами:
«Моя загорода закладена. Глогом обсажена.
Єк ни мают моци-путері упирі, відьми, учєні й нивчєні,
Упириці, відьмиці, иршєні й нииршєні –
У глогу си перевертати й глогової ватри у рот брати,
Так, аби ни мали моци й путері до цеї маржини приступати
Вид сегодне до віка, на віки віков амінь».
Витак йшов д'кождій корові окроме. Кожду мазав тим мазилом мижи рогами. Зверхє на перехрестю й на вимню иззаду. Словами привертав своїм коровкам манну на цілий рік:
«Світили зерничьки зворами-провалами,
Ходили коровки подолянскими полями:
Ричючі, Божеї манни кличючі.
«Стійте ви, коровки, ни ричіт, ни ричіт.
Чверть макового зерна чюжего ни жедаю,
Але й вашего ни попускаю:
Из сімдесєть сів! Из сімдесєть цвітів!
Из дванацітьох полонин, из роси, из води
Манну вам призиваю! Й прикликаю
Ладне молоко! Жовту сметану! Й туге масло привертаю!»
Хукав на праву долонь, благословив корову на перехрестю з правого боку:
«Де спите! Де пасете! Де сіно їсте!
А упирям та відьмам кров та гній видсилаю!
Ху-тфі! Ху-тфі! Ху-тфі! вам, упирі й відьми, у лице та у очі!»
Плював він ничістий силі на відлю у її бешесне лице. Надворі була велика пітьма, лиш вид зими потрошки було видко мині на діда. Вин ниґав, єк мара, по загороді чьорним туманом помижи маржинку. А мене пудний страх зберав вид того всего дідового бамбіріня, але мусів терпіти, бо боєвси й у хату бічі, тай ни смів смих ид дідови си ближити.
Дідо став на воротіх у загороді, обернений лицем из загороди на двір, шулєв тим мазилом упирям й відьмам, їх слугам й пислам у вочі та у рот: «Чеснок вам пид єзиком вид манни у моїх коровок! Оцес свинєк смакуйте на своїх єзиках, а ни манну вид моїх коровок! ». Сипав ничістій силі ув очі, розсіваючі у повітрю потовчене вуглє та печіну: «Вуглє та печіна най вам будет, а ни манна моїх коровок! Вид слідив мої худібки, Божеї росиці вам усім вуглє та печіна! цур вам! Пек вам! Та осина вам усім! ».
Довстріту, намахуючі та злісно січючі кулаками, грозив ничісту силу, чередінників й чередінниц, посилав їм заборону вид манни у своїх коровок, остро викрикуючі на всий рот, так єк би збожеволів:
«Даю вам у серце й тімне
Дев’єдесєть вогнєних веретін!
Вид цеї манни Божеї заборонєю вас усіх
Вид року до віку!
У тімне даю вам дев’єдесєть иглий:
3олотих, вогнєних!
Й заклинаю та заборонєю вас вид цеї манни й худоби
Вид року до віку. На віки віков амінь!»
Єк заборонив и застеріг дідо усу свою маржинку й манну перед ничістов силов, так єк то си годило робити, й застерігати перед таким головним роковим свєтом єк Уведениє (бо чередінники перед кождим таким свєтом чередуют манну й казєт людску худібку, скоро лиш си її ни заборонит), пишов, шош шепотечі сам из собов, у хату. Я так урадувавси, єк бих си на світ народив, єк забіг у хату, бо учювси безпечним перед ничістов силов коло вуйни на постели.
Перед тим, єк мав дідо лєчі спати, казав, шо завтрішне свєто Уведениє є найбиршим свєтом у всіх примивників, мальфарів и почінавників. Казав, шо досвіта на Уведениє усі мальфарі зачінают усі свої мальфи чінити й уводити їх на цілий рік. Досвіта на Уведениє ми шє усі спали, єк дідо уже потихоньки потегси у ватерник, викрутив живої там ватри й нев зачєв своє мальфованє на цілий рік тай видгашував ватри на воді, шо була видобрана у накривчестий коновоцци.
Аж єк сонце зийшло, тогди він скінчвв своє мальфованє й утєгси знов у хату тай затєгси на пічь, бо був чьогос дуже умучіний. Спав цілий день аж до перед заходом сонця. А перед заходом сонця устав, бо казав, шо гріх ниспасний є тому, хто би заспав захід сонця. Навіть дитина, єк заспит сонце, то витак за кару цілу нічь ни может спати.
Шє из почетку самої .осени ворожив, шо осінь будет пізна, бо на небі з осени ниборзо показуваласи курашка та помали й пізно зачінала сходити. Хоть йка була погідна й пізна осінь того року, то однако ворожив навесні рану весну. Казав, шо три неділі до Юрія маєт пустити зима, бо три неділі до Дмитрія обпав лист з дерева. Тої осени падав лист з дерева раптом, то він ворожив, шо й весна маєт прийти раптом. Він казав, шо єк ув осени оппадаєт лист з дерева нирівно, то й весни надійси нирівної – гнилої.
Вид Уведенія имила зима таки добре. Упала майже у коліно. Дідо лежєв за коменом на печі тай гоноривси Баґановому Толукови, шо прийшов був до него просити волів тєгнути дров з ліса, казав, шо він шє у літі казав усім, шо сего року будет зима дуже пізно, але за тото будет западна й остра. Він то видів по осах, уни сего літа робили свої гнізда глібоко у земни. А єк маєт бути зима легка, низападна, то уни роб’єт гнїзда високо у дахах.
Казав Толукови, шо аби собі добре затємив та й уважєв, ци то ни є правда, шо єк на зимні Николи ни мечєтци лопатов зиму з оплотів при даваню маржинґсіна, то ув осени ни метси метати отаву у оплоти, бо ни будет того року доброго політя на траву й отави. Тогди ни треба си квапити з сінокосами, бо отави ни будет через то, шо корінь вимерзне у голоморожях. По Уведению мене майже нікуда ни пускали з хати, бо казали, шо опередь Ників кічєтси вовки й ходєт лаями, то бійно, аби де мене самого ни спопиндали тай ни розторгали. Навіть вуйко через вовки боєвси ходити по ночях.
Перед Андреєм у вечєр до пізна ни було діда из стрілецтва. Баба уже пожурковуваласи, де вери си дів? Аж у добрі завлєги він увізси у хату, цілий обмерзлий та сніжений вид голови до ніг На цілу хату вид него морозом дихало.
«Де ти в досади так си забарив?» -докірливо запиталаси баба.
«Ой, де бих таже на стрілецтві».
«Но, а хоть ни пусто?».
«Та майже так, єк бих пусто, бо лиш одного лиса убив та дві куници», сердито говорив він, -«шо виводили мене лісами, бродькаючі у зимах аж по груди. Біг би їх побив на гладкій дорозі, сховали з-перед мні слід у смеречю так, шо нієким Богом я вже ни міг їх знов спопиндати. Утекли ми бестиї з-перед самих ичь».
«Но, тай ти дотепер сидів лісами у такім потемку?» допитуваласи баба, дивлєчіси на него йкос нидовірчєво.
«Та ни куда. Я разом з вечіром уже вертавси з ліса, але коло Цюбив забаривси», зачєв, уже сміючіси, він. –«Я лише йду коло Цюбивського дриворуба, а то пид плотом шош си затікотило. Я обіздрівси, а то сидєт два Ціличюкові леґіні. «Добрий вечєр» привитав я їх, але уни ни обизвалиси д'мині, лиш потєгли мене за рукав сардака ид собі, прикладаючі мині пальці до рота, аби я нічьо ни говорив, лиш причєкав коло них. Єк лиш я причєк, то видразу уздрів у дриворубі криз шпару у стіні, шо там голі дві дівці при слабенькім світлі лоєного каганця шош так сієли руками по дриворубі тай голосно примов’єли:
«Андрію!
Я колопні сію.
Шкорожу їх своїми моршіньми,
Шоби шкородив мене чьоловічьок своїми грудьми.
Допоможи ми й так изроби
Шоби цих мнєсниц було би весілє».
Витак вихопилиси голі дівки на плоти й, зажмурені, зачєли бічі плотами, єк відьми, рахуючі на попитьма кілє у плотах. Дев'єтий ків трєсли, говорічє:
«Андрію, я ни ків тресу у плоту,
А трєсу свою долю любу, дорогу».
Перев'єзували йиго чєрленов ниточьков, аби по днині видіти, йкий за одітий та за правий ків натрафили у потемку, бо така доля їх маєт бути. Єк ків одітий у луб, то книзь буде богатий. Єк голий, то й книзь будет бідний. Єк ків правий, то будет книзь файний, а єк будет ків кривий, то книзь будет поганий, охаблений. Та лише зачєли дівки наслухати, видків учюют голос, бо виттив мали би прийти тих мнєсниц старости на ні, а леґіні оба, у тот раз штрикли у дриворуб, захапали дівоче дрантє тай погасили з тим у пітьму ночі. Дівки забули за долю, єк гулаві, закипіли за леґінями видоймати у них дрантє, зіваючі по зимі голим тілом. А я з лисом на плечьох посовпав зимами д'хаті». Баба осердиласи на него, шо й він ласивси дівити разом з хлопчішями на голі дівки. Але він цим ни трабував. Розказував ишє про дівок, єк уни ворожєт про долю на Уведениє.
Казав, шо увечєр перед Уведениєм дівка, котру кортит си виддати, місит гола у хаті напів з єчмінної муки, а напів из соли коржик. Прогрібаєт грань насеред печі й кладет тот коржик печі так у піч, аби си до него нічьо ни докивало. Упечєний коржик витєгаєт й половину йиго їст того вечєра. Другої днини на Уведениє нічьо ні їст, ні п’єт цілий день аж до вечєра. Увечєр їст другу половину того коржя й з тим лєгаєт спати, думаючі про то, шо си їй маєт приснити. Єк приснитси, шо несет воду, то на ню прийдут старости тих мнвсниц з того боку, з котрого уна снила, шо несла воду.
Казав, шо коло Ників є найдовші ночі, а найкоротші дни. Говорив, шо витак, вид Анниного зачєтя, зачінаєт днина потрошки биршети. У діда завше на Игнатія різали свині. Він сам був різником, бо ни любив за кожде друге си клонити та панькати. Кров из свиний, вирізаних на Игнатія, сушив й її переховував, а витак цілий рік потрошки давав тої криви коровам у соли, аби чередінники й відьми ни мали моци й путері у коровок манну чередувати. Він знав досконало залагожєти на Игнатія коровам тоту кров из сільов. Хоть свєтий Дмитрій, шо перебрав ключі вид осени у свєтого Петра на Головосіки, уже на Дмитрія кричєв на свєтого Миколая: «Гов! Брате Миколо, йди суда мо! Видберай уже собі вид мене зимові ключі й пускай на світ зиму» – то тої зими чьогос свєтий Миколай ни квапивси борше слухати свєтого Дмитрія. Хоть перебрав був ключі вид зими уже на Дмитрія, то правдиву зиму випустив на світ из свої бодні аж вид Уведения. Уведения потис так морозами, шо земня видразу кістков зацеконіла. Вид студени ліс зашушивси. Воду имив єк гаками мороз у коші. Видразу стали на воді саморідні ледєні переходи. Пизначно було видразу, шо Миколай порєдно потрєс свойов сідов бородов.
Дідо ходив майже шоднини на стрілецтво, а вуйко цілу Пилипивку кутав маржинку тай возив воликами з долин дрива ид хаті. Тай ходив возити дров за толоку тим бідним сусідем, шо ни мали свого тєгла. А за то уни помогали дідови хоть у икій роботі. Дідо любив так жити, шоби було людем добре з ним, а йиму з людьми.
(наступний розділ)
