Дві річниці

Перша -- особиста. Дев'ятнадцять років тому брат не захотів піти на тісний поетично-бардівський вечір в "Автографі", а я якраз був у Чернівцях на канікулах, то сказав братовій дружині, щоби не переживала, що робити з другим запрошенням, я піду замість нього. На тому вечорі виступала така собі Юля... Далі романтична історія, щоб не сказати сентиментальна: у мене була пара тижнів на те, щоби познайомитися, вирішити, переконати, і запропонувати. Але через цих 15 чи скільки там днів я летів на роботу в Медісон уже знаючи, що "так", потім півтора роки листів, дзвінків і одна коротка зустріч попри конференцію в європі, і досі все прекрасно: двоє дітей, спільний дім, прекрасне минуле в майбутнє, оце зараз будемо святкувати родиною.

Друга -- національна, з родинним штрихом. Зараз уже і позабували, але 31 рік тому сталася дуже знакова подія, живий ланцюг, перша реально масова національна подія в значною мірою ще радянській Україні. Всього лиш симовлізм, але більшості з нас не зрозуміти чим цей символ був для сотень тисяч, якщо не мільйонів, ще живих на той час учасників і симпатизантів реального руху за незалежність. Конкретний ланцюг був від Франківська через Стрий до Львова і далі до Києва Я у нас лише на мітинг сходив, десь на Зеленій був, якщо не помиляюся, більшості чернівчан, за винятком одиниць свідомих місцевих українців і різноманітного галицького десанту, то було байдуже, тому від нас до Снятина не стояло нічого. Далі Снятинщина і Коломийщина уже мали частки ланцюга, а від Франека трималися за руки всю дорогу, по всій Западенщині без перерв, а в містах у багато рядів. Мої бабусі (мамина мама і її незаміжня сестра), хоч їм вже було під 80, самі пішки вийли в Креховичах на трасу Калуш-Долина і взялися з іншими за руки. Я зараз можу лише дуже приблизно уявити собі, що вони відчували, жінки, які в 20-30-x будували майбутню Україну і себе в ній в тому ж "Пласті" і стрийській общині націоналістів, звідки вийшла половина ОУН. Які за чотири роки війни втратили тата, братів, сестру, чоловіка в боротьбі за незалежність (ок, виправлюся: один з братів потім знайшовся, після 15 років таборів, ну і чоловік був лише для одної з них, для другої швагро). Жінки, які майже двадцять років по війні жили без нормальних документів і прав і ще 25 років у постійному страху, що за ними приїхали. Яким доводилося дивитися на те, як внуки ходять з совєцькою символікою і пробують говорити мовою загарбників, і навіть сказати щось на те було страшно. І ось ці жінки вийшли серед люди на холодну вітряну трасу стояти в болотяно-сніговій кваші, але над ланцюгом підіймався жовто-синій прапор, а натовп співав "Ще не вмерла", "Не пора" і "Червону Калину" І за це більше не заарештовували і не вбивали.
Ні, нам не зрозуміти.
Нам лише не допустити ще кількадесят таких самих років.