Різне, щоби щось написати

З одного боку, хоч щось писати важко морально: що тут писати, працювати треба, щоб більше допомагати ЗСУ і решті України. З другого боку, треба ж і розбавити потік газетярства в інтернеті чимось своїм

Не по порядку, думки і заклики

1. Якщо ви (це я до тих, хто не в Україні), на хвилі первинної злості і/або вини послали якісь гроші Україні в лютому березні, ну, ще в квітні, бо Маріуполь, а зараз думаєте, що чого слати, лендліз/Європа, що їм наші копійки... Не треба так думати. Тим більше, в Україні резерви за цей час значною мірою підвичерпали, зараз допомоги треба ще більше. Від побутових дрібничок і одягу до броні/касок до все тої самої оптики, дронів, машин, всього. Знаю, хочеться ж і відпочити, нарешті... Повірте, ЗСУ теж хочеться, але ніколи. Краще допомагайте нашим робити так, щоби відпочили орки... але подовше, до Другого пришестя буде якраз добре.

2. Треба якось шукати оптимум між згуртованістю для відсічі ворога і різноманітністю думок і поглядів на засадах здорового ґлузду. Бо, з одного боку, головний ворог у нас, справді, один, але, з другого, це не означає, що якщо ти проти москалів, то тобі все можна. Бо таким "все можна" занадто легко зловживати з позицій сили і нахабства. Я розумію, що не треба грати на руку ворогу, але це правда лише до якогось моменту, після якого починається популярна останнім часом логічна хиба, відома і в американській політиці (nb: хоча посилання про популярність такої хиби серед лівих, вона однаково поширена серед всіх). Це все я до того, що не слід забувати, що закриття в ефірі невладних каналів (Еспрессо, П'ятий) і прикривання цього діла владою -- свавілля і злочин, що популізм серед провладних слуг не зник, що хоч Зеленський молодець, що Боневтік і ще в чомусь виявився кращим, ніж можна було боятися, але купу зради вони до війни точно наробили і під час війни деякі з них продовжують робити. Молодці хоча би, що хоч часом дозволяють якихось з одіозніших зрадників ловити, але когось і не дозволяють, і коли попсові фоточки Арахамії з Подоляком чи заяви Арестовича виливаються в смерті і поразки -- про це мовчати не слід.

3. Зокрема, до попереднього, не слід аж так уже приховувати і проблеми внутрішніх конфліктів. Наші бійці, повертаючись з передка чи не найбільше скаржаться на те, що досі нерідко їм місцеві стріляють в спину. Данбас -- він такий. А помітна частина біженців зі східних міст зловживає положенням на Заході, ведучи себе так, що рано чи пізно воно, блін, рвоне. (Edited, спочатку замість "помітна" частина було "значна", тут я неправий, дякую Микиті за зауваження, статистики у мене нема, і я допускаю, ба, більше, сподіваюся, ця помітна частина в відсотках виявиться мікроскопічною, та сама ложка гівна в баняку мармуляди.) "всє равно вас, бєндеровцев, нєнавіжу", "ви нам должни", "нє буду я гаваріть на вашем язике", "боже какая убогая дира, хорошо хоть all inclusive" -- це лише з почутого знайомими і близьким. Найгірше, що ця меншість моральних виродків роздмухує ворожість до тих, хто, справді, постраждав. (Хоча меншість/більшість тут таке, "язик учіть" вони не хочуть масово.)

4. В діаспорі те ж саме. Каюся, я сам не готовий нормально спілкуватися з організаціями, які проштовхують ідею табору для українських дітей біженців від рюзькеміра... в "традіціонной русской дєрєвнє" в форті Росс. (Молоці, шо скажеш, чекаю, коли вони зроблять центр реабілітації для жертв зґвалтування солдатами в антуражі військового табору)

Словом, все песимістично, але треба боротися. Найкраще -- способом пріорітизації задач і причин біди. Оце через пару днів лечу поближче до рідних країв, везу подаруночки нашим. Аби швидше утилізували першопричину більшості наших проблем.