![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
malyj_gorganТиждень, як закінчився перший семестр нашої нової недільної школи "Український Навчальний Центр". Наче, все працює: маємо понад 30 учнів, щонеділі заповнений розклад на три години занять, діти кажуть, що їм подобається. Оце 7 грудня мали свято Миколая, з виставами, віршиками і майстер-класами прикрашання печива і виробництва дідуха, то в залі було з сотню людей. (До речі, неймовірно вражений рівнем координації і кооперації, коли група відносно малознайомих між собою батьків зайшла в пустий шкільний кафетерій, і через 45 хвилин без очевидного керівництва, чисто на співпраці, був готовий прикрашений зал, включно з ялинкою і повноцінним звуком, проведена репетиція, накритий стіл з кавою і смаколиками, приготовані куточки для воркшопів, краса. Цікаво, чи це у нас культурне, чи пощастило з колективом.) Останній навчальний день семестру, крім дитячих занять, провели повноцінну лекцію для дорослих про походження прізвищ (як не забуду, окремо виставлю посилання на відео презентацію). Словом, виявляється, цілком можливо запустити з нуля діаспоральну українську школу без всякої церковності-парафіяльності.
Але часом десь в глибинах мозку зʼявляється трохи боягузливо-скептична думка: "а чи справді воно комусь потрібно?" Тобто, чому це може хотіти кожна окрема родина -- ясно, не треба нікого переконувати, хочеш вчити своїх дітей української мови-історії-культури -- вчи. Думка-сумнів скорше на мета-рівні: чи справді від того є більша користь, чи це лише мої вподобання? Я себе переконую, що є, як мінімум, вздовж трьох векторів:
1. Користь для України через збереження української національної ідентичності за кордоном. Раз уже так сталося, що в цей тяжкий для України час купа українців малодушно живе за кордоном (чому не вдома -- тема окрема і болюча, кожен сам компенсує і знаходить виправдання), то завданням мінімум для нас я бачу підтримку України звідси. І ця підтримка -- це не лише посилання грошей на ЗСУ (хоча це в першу чергу), а і підтримка культури і мови. Ну хоча б тому, щоби у нас і надалі був той звʼязок, який переконає нас підтримувати армію зараз і державу потім. На початку 90-х закордонна діаспора зіграла важливу роль у становленні суспільства в пострадянській Україні, хоча б тим, що підтримувала ту культуру/музику/кіно/та навіть бізнеси, які рухали нас вперед, подалі від совка. Ця діаспора була вихована десятиліттями діяльності українських організацій; якби не всі оці українські табори, церкви, союзівки, пласти, школи, ансамблі бандуристів і трупи танцюристів і т. д. і т. п., в кінці восьмидесятих би всі все давно забули. Може, Білорусь стала тим, чим стала, бо у них не було такої діаспори? (Це я питаюся, а не стверджую) Так от, я бачу своєю задачею дати закордонним українцям, і дітям і дорослим, той вектор національної самоідентифікації, який допоможе їм не перестати жертвувати не ЗСУ зараз і приймати участь у відбудові України потім.
2. Індивідуальна користь інтелектуально-утилітарна. Ми тут якийсь час тому сперечалися про важливість знання додаткової мови. Я досі не вірю, що є люди, які вважають, що і нафіг та додаткова мова потрібна, якщо вона не китайська або як мінімум іспанська, хай краще хрестиком вишиває. Бздура: тут і той факт, що ефективне спілкування додатковою мовою має і чисто утилітарну користь, особливо з родиною, хоч і не лише; і той факт, що занурення в додаткову мову і культуру/історію, дає цінний додатковий пласт смислів і знань, підсилюючи, де потрібно, креативність, де потрібно -- соціальність; і той факт, що знання укаїнської мови -- це вміння трохи розуміти і легко непогано опанувати будь-яку іншу словʼянську мову. Та банально дослідження нейрокогнітивних розладів показують, що реальний білінгвізм на кілька років відтягує розвиток симптоматики різних деменцій і маразмів. (Лінь шукати посилання, але бігме боже правда, чув з часів, коли професійно Альцгаймером займався.) Враховуючи, що підтримати високий рівень мови, яку ти вже знаєш і якою з тобою можуть говорити близькі, в рази легше, ніж вивчити з нуля, не підтримувати білінгвізм -- як мінімум, кхм, немудро. І школа, де дітям (і дорослим) випадає шанс спілкуватися українською про щось, крім чисто побутових тем, дуже допомагає збереженню реальної двомовності.
3. Індивідуальна користь емоційно-екзистенціальна. Можете сміятися, але я вірю, що в сучасному світі кожному з нас потрібен якийсь додатковий смисл життя. Коли не треба боротися за шматок хліба і дрібку тепла, в голову лізуть думки і ідеї. В наш божевільний час потік зовнішніх смислів і ідей такий, що ніколи не знаєш, який смисл що витіснить. Особливо у дітей -- як би ми того не хотіли, ми не знаємо, що в них зачепиться за мозок і навколо чого вони кристалізують своє "я". Батьки, які думають, що це вони дітям все закладають, дурять самі себе -- батьки впливають, але лише обмежено. І коли у дитини є ця додаткова національна ідентичність і набір знань і потреб навколо неї, воно може виявитися критично важливим, щоби планка не впала в непотрібну нам сторону. Особливо ці базові ідеї і концепти допомагають в якості зародку особистої системи цінностей і пріоритетів. Грубо кажучи, якщо дитина не лише сама, а вона ж плюс якесь її оточення має в голові набір цінностей, крім егоїстично-родинних, то шанс, що до цеї дитини пристане якась фігня типу рашизму чи імперськості хай трішечки, але нижчий. Та і для дорослих воно корисно -- мати якусь відповідь на те, куди хто рухається, правда, це вже більше в плані самореалізації. Так чи інакше, хочу вірити, що можливість вчитися і вчитися свого в цьому плані всім нам допомагає.
Десь отак. Розсудите, чи я хоч в чомусь правий, чи це самозаспокоєння?
Але часом десь в глибинах мозку зʼявляється трохи боягузливо-скептична думка: "а чи справді воно комусь потрібно?" Тобто, чому це може хотіти кожна окрема родина -- ясно, не треба нікого переконувати, хочеш вчити своїх дітей української мови-історії-культури -- вчи. Думка-сумнів скорше на мета-рівні: чи справді від того є більша користь, чи це лише мої вподобання? Я себе переконую, що є, як мінімум, вздовж трьох векторів:
1. Користь для України через збереження української національної ідентичності за кордоном. Раз уже так сталося, що в цей тяжкий для України час купа українців малодушно живе за кордоном (чому не вдома -- тема окрема і болюча, кожен сам компенсує і знаходить виправдання), то завданням мінімум для нас я бачу підтримку України звідси. І ця підтримка -- це не лише посилання грошей на ЗСУ (хоча це в першу чергу), а і підтримка культури і мови. Ну хоча б тому, щоби у нас і надалі був той звʼязок, який переконає нас підтримувати армію зараз і державу потім. На початку 90-х закордонна діаспора зіграла важливу роль у становленні суспільства в пострадянській Україні, хоча б тим, що підтримувала ту культуру/музику/кіно/та навіть бізнеси, які рухали нас вперед, подалі від совка. Ця діаспора була вихована десятиліттями діяльності українських організацій; якби не всі оці українські табори, церкви, союзівки, пласти, школи, ансамблі бандуристів і трупи танцюристів і т. д. і т. п., в кінці восьмидесятих би всі все давно забули. Може, Білорусь стала тим, чим стала, бо у них не було такої діаспори? (Це я питаюся, а не стверджую) Так от, я бачу своєю задачею дати закордонним українцям, і дітям і дорослим, той вектор національної самоідентифікації, який допоможе їм не перестати жертвувати не ЗСУ зараз і приймати участь у відбудові України потім.
2. Індивідуальна користь інтелектуально-утилітарна. Ми тут якийсь час тому сперечалися про важливість знання додаткової мови. Я досі не вірю, що є люди, які вважають, що і нафіг та додаткова мова потрібна, якщо вона не китайська або як мінімум іспанська, хай краще хрестиком вишиває. Бздура: тут і той факт, що ефективне спілкування додатковою мовою має і чисто утилітарну користь, особливо з родиною, хоч і не лише; і той факт, що занурення в додаткову мову і культуру/історію, дає цінний додатковий пласт смислів і знань, підсилюючи, де потрібно, креативність, де потрібно -- соціальність; і той факт, що знання укаїнської мови -- це вміння трохи розуміти і легко непогано опанувати будь-яку іншу словʼянську мову. Та банально дослідження нейрокогнітивних розладів показують, що реальний білінгвізм на кілька років відтягує розвиток симптоматики різних деменцій і маразмів. (Лінь шукати посилання, але бігме боже правда, чув з часів, коли професійно Альцгаймером займався.) Враховуючи, що підтримати високий рівень мови, яку ти вже знаєш і якою з тобою можуть говорити близькі, в рази легше, ніж вивчити з нуля, не підтримувати білінгвізм -- як мінімум, кхм, немудро. І школа, де дітям (і дорослим) випадає шанс спілкуватися українською про щось, крім чисто побутових тем, дуже допомагає збереженню реальної двомовності.
3. Індивідуальна користь емоційно-екзистенціальна. Можете сміятися, але я вірю, що в сучасному світі кожному з нас потрібен якийсь додатковий смисл життя. Коли не треба боротися за шматок хліба і дрібку тепла, в голову лізуть думки і ідеї. В наш божевільний час потік зовнішніх смислів і ідей такий, що ніколи не знаєш, який смисл що витіснить. Особливо у дітей -- як би ми того не хотіли, ми не знаємо, що в них зачепиться за мозок і навколо чого вони кристалізують своє "я". Батьки, які думають, що це вони дітям все закладають, дурять самі себе -- батьки впливають, але лише обмежено. І коли у дитини є ця додаткова національна ідентичність і набір знань і потреб навколо неї, воно може виявитися критично важливим, щоби планка не впала в непотрібну нам сторону. Особливо ці базові ідеї і концепти допомагають в якості зародку особистої системи цінностей і пріоритетів. Грубо кажучи, якщо дитина не лише сама, а вона ж плюс якесь її оточення має в голові набір цінностей, крім егоїстично-родинних, то шанс, що до цеї дитини пристане якась фігня типу рашизму чи імперськості хай трішечки, але нижчий. Та і для дорослих воно корисно -- мати якусь відповідь на те, куди хто рухається, правда, це вже більше в плані самореалізації. Так чи інакше, хочу вірити, що можливість вчитися і вчитися свого в цьому плані всім нам допомагає.
Десь отак. Розсудите, чи я хоч в чомусь правий, чи це самозаспокоєння?
no subject
Date: 2025-12-24 11:10 am (UTC)no subject
Date: 2025-12-24 02:26 pm (UTC)no subject
Date: 2025-12-24 05:51 pm (UTC)і щодо першого окремо. Ми не можемо знати, зараз в 2025, яке рішення про країну проживання приймуть ці діти за 10-15 років. В 90ті роки були непоодинокі випадки, коли люди вертались з еміграції. Хз взагалі, як буде виглядати мапа світу? За наявності підгрунття це вже буде абсолютно їхній вибір в майбутньому