Про хороше: diversity і батьківська любов

Найкращий на нинішній день друг мого п'ятилітнього сина -- усиновлений. Заможня біла пара не могла вдруге завагітніти, взяла дитину, прямо від народження (є такий хитрий метод усиновлення, коли мама не може/не хоче сама виховувати дитину, то вибирає для неї нових батьків). Батьки його живуть в Орінді, одному з дуже заможних містечок Сан Францисканщини, схованому між гір селі без бездомних і бідних кварталів, де медіанна ціна дому за два мільйони, а медіанний прибуток за двісті тисяч: миле, зелене, багате місце, прекрасні школи, безпечні квартали, рай на землі. Майже виключно білі і трошки азіатів, а хлопчик, котрий наш друг, -- чорношкірий. Дуже. Я навіть не впевнений, чи його батьки афроамериканського чи ще афроафриканського походження. І от, хоч дитина росла в такому середовищі, батьки побачили, що хлопчик бачить, що він інакший від оточення. І з раннього дитинства, в парках, в магазинах, на вулицях задивлявся на родини таких, як він, людей. І тягнувся до них. (Штрих до теми про расову сліпоту.) Так от, не дивлячись на те, що набагато простіше і, здавалося б, краще для самої дитини максимально виховуватися у цьому прекрасному, ідеальному привілейованому світі, батьки зрозуміли, що це лише би здавалося. Що дитині для психологічного комфорту потрібні люди, подібні на неї. Саме тому вони возили Саймона в набагато більш diverse місце в Берклі і, потім, північному Окленді в садочок, де вони і подружилися з Іванком. А зараз розуміють, що цього замало і активно шукають, куди би переїхати так, щоби їхній дитині було краще. При тому, що, скорше за все, доведеться, йти на компроміси стосовно безпеки чи комфорту. При тому, що старша сестра біла, і їй найкраще там, де зараз. Це було важке рішення, і знайти оптимальний варіант досі не вийшло, але шукають.

Чомусь ці люди викликають у мене величезну повагу.